35 тисяч кілометрів і 15 країн: українка Анна Гречишкіна проїхала на мотоциклі Африку

Понад рік часу знадобилось українці Анні Гречишкін, щоб проїхати на мотоциклі всю Африку – з півдня на північ.

Ця мандрівка стала частиною великої навколосвітньої подорожі Анни, яка триває вже чотири з половиною роки. І жінка поки що не планує повертатися додому.

Про пригоди в Судані, зебр на дорогах і про те, як це – їхати на мотоциклі через пустелю, мотоциклістка розповіла ВВС Україна.

Зебри і слони на дорогах

Моя мандрівка почалася з аварії. У перший же день подорожі в мій мотоцикл в’їхали. Пережила цей шок і вирушила в дорогу знову.

Спокійно проїхала ПАР і решту країн через Намібію, Кенію і аж до півночі Африки.

Намібія – одна з найулюбленіших моїх країн Африки, там є пустеля з найвищими дюнами у світі, океан, ліси і водоспади.

Намібія величезна, але там живе мало людей. Можна проїхати сотні кілометрів і не зустріти жодної живої душі. Коли їдеш сам так довго, з’являється те дивне відчуття єдності з природою.

Дорогою мені зустрічалися африканські племена, слони вздовж дороги, а зебри там взагалі – як у нас собаки.

Спочатку дивувалася з них, а потім звикла. Треба весь час бути обережним, бо тварини переходять дорогу, де їм захочеться.

Найбільше тварин зустрічалося на півдні, у Намібії, Ботсвані, Танзанії. На півночі у Єгипті і Судані – їх менше, там переважно пустелі.

Часом в Африці було важко знайти заправки, а коли знаходила, там могло не бути бензину. Інколи купувала пальне прямо в будинках у людей.

Коли я заїхала в Танзанію, зупинялася кожні 10 хвилин, щоб фотографувати, – настільки екзотичною і дивовижною була ця країна. Це мікс африканської, арабської, європейської культур.

Там я відвідала острів Занзібар. Але трафік на дорогах був скажений. На вузьких гірських дорогах фури їхали прямо в мене – так ішли на обгін.

Також справжній хаос був на дорогах у Каїрі. Кажуть: якщо ти зміг проїхати Каїр, ти можеш все.

Мене дуже вразила Руанда, яка виділяється на фоні інших країн чистотою. Через 20 років після геноциду цю країну називають африканською Швейцарією.

Це єдина країна Африки, де я могла ходити ввечері і вночі сама. Там справді безпечно і гарне ставлення до туристів.

Що їсти в Африці

Одне з застережень у такій подорожі – треба мати з собою запас води. У пустелі дуже спекотно, і одного разу вода закінчилася там, де її просто не було де купити.

Зазвичай я купувала воду в пляшках, але мала й таблетки для очищення. Інколи доводилося пити воду з колонок, і я не знала, яка вона.

На щастя, під час поїздки я не мала отруєнь.

В Африці взагалі перейшла на вегетаріанське харчування. Було безпечніше їсти фрукти, овочі, боби, картоплю, ніж м’ясо, адже я не знала, з чого воно і як його готували.

Із собою я мала ліки проти малярії – однієї з найнебезпечніших хвороб.

Судан, ескорт у Єгипті і кнопка SOS

Є стереотип, що Африка – це дуже страшно і їхати туди не можна. Та це неправда, просто треба готуватися, дізнаватися про готелі, політичну ситуацію, прокласти детальні маршрути, бути обережним. І все буде добре.

Упродовж усієї подорожі жодних проблем у мене не було.

Наприклад, у північному Судані мене дуже гостинно зустрічали місцеві. Їм неприємно, що про них у світі такі стереотипи.

У Хартумі в місцевих байкерів замість трьох днів я залишилася на три тижні.

В дорозі у мене був трекер, який відслідковував мій маршрут і кожні 15 хвилин передавав друзям мої координати, була кнопка з викликом термінової допомоги SOS. Але я ними жодного разу не скористалася. Все було гаразд.

Ввечері в Африці я не ходила сама, не їздила вночі. Але було кілька разів, коли ніч заставала мене в дорозі.

Особливо страшно було в Ботсвані, де без освітлення не видно ні ям, ні тварин. Після цього я вирішила так не ризикувати.

Зупинялася переважно в недорогих готелях, а в Намібії ставила намет просто неба.

У Єгипті кілька сотень кілометрів дороги з Луксора до Каїра мене супроводжували поліцейські.

Там є такі ділянки дороги, де просто не маєш права їхати самостійно.

Поліцейські робили це безкоштовно, казали, що захищають від терористів. Кожні кілька десятків кілометрів супровід змінювався, і я їхала далі.

Часом було некомфортно через стереотип, що ти біла людина – отже, в тебе є гроші.

Особливо в Ефіопії, Уганді – щойно я зупинялася, відразу збирався натовп людей і всі просили гроші.

Чому подорож ?

Мені ще важко повірити, що я проїхала всю Африку. Після такої поїздки є відчуття перемоги над собою, над своїми страхами.

Я багато чого навчилася в цій мандрівці. Зрозуміла, що можу обходитися мінімумом речей. Я вдячна Африці і планую сюди повернутися.

Зараз дорога – це мій дім. У дорозі почуваюся найщасливішою.

Моя основна мета – розповідати, що мрії можна здійснювати, просто зробивши перший крок.

Хочу проїхати ще більше кількість країн, зустріти якомога більшу кількість людей. Це мені подобається. Поки я не хочу, щоби подорож закінчилася.