Родині франківських госпітальєрів потрібна допомога – в обох виявили онкологію. Сергій Мороз і його дружина Тетяна Мороз долають онкологічні захворювання. В лютому і Сергій, і Тетяна перенесли операції.
Журналістка Валерія Бурлакова у Facebook закликає українців допомогти волонтеру-парамедику АТО і його дружині. Валерія Бурлакова у 2014-2017 роках – учасниця АТО, військова, мінометниця і гранатометниця, звільнилася в запас як солдат 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна” ЗСУ, пише Репортер.
“Був ранок 1 лютого 2016 року, були десятки людей, стоси паперів, Морячок у якісь малиново-оксамитово-картонній труні, передбаченій державою для загиблих бійців, відчуття нереальності всього на світі, ну і, власне, чітке усвідомлення того, що як би там не було – Морячка я маю відвезти додому. Хоча б тому, що я пообіцяла це його мамі. А ще тому, що мені страшенно хотілося бути із ним, живим чи мертвим, поруч.
Везти Морячка з Дніпра на Франківщину мав Фрост. З ним був ще один хлопець, вони були на своєму течику з наліпкою «Вантаж 200» на лобовому склі. Я не заглиблювалася у питання типу «чому машина волонтерська та як це взагалі має проходити в нашій державі» (звісно ж, ми вже були офіційно оформлені у ЗСУ). Взагалі ні у що не заглиблювалася. Але чітко знала одне: особисто я маю їхати поруч з труною. Тільки так.
Ну і… все. Більше нічого від світу навколо я не очікувала, тому ніби зберігала спокій. Курила, бігала туди-сюди за якимись документами, сиділа на кортах та дихала коли починало нудити від тієї кількості сигарет. І геть нічого не зрозуміла, раптово наштовхнувшись на жорсткий спротив Фроста: ні, ні, ти поруч з труною не поїдеш.
(… І взагалі – у течику дві труни буде, бо є ще один загиблий хлопчик, якого також потрібно відвезти додому. І одну труну доведеться поставити на іншу). Так, всі були вже мертві. Так, це нібито було вже не важливо. Але якось в мене це не вкладалося у голові… За день до цього у Дніпро приїхала моя мама. Якимсь дивом вона знайшла у морзі машину, водій якої, колишній беркутівець (він заплакав, коли вже на Франківщині побачив людей на колінах вздовж дороги), погодився везти за сотні км другу труну. Ну, і мою маму. І побратимів.
А Фрост, який так впирався і не хотів брати мене до себе у кузов – зрештою після моїх дуже сумбурних «але-я-маю-їхати-з-ним-інакше-взагалі-не-може-бути-тому-що-не-може-бути-це-ж-останній-раз-це-не-те-що-зараз-ми-зробимо-як-ви-скажете-а-потім-все-буде-ок-ЦЕ-ВСЕ-БІЛЬШЕ-НЕ-БУДЕ-НІЧОГО» зітхнув та сказав ОК. Залазь у машину.
Чому він був спершу був проти я зрозуміла тільки тоді, коли ми привезли додому того другого загиблого хлопчика. Незнайоме місто, незнайомі вулиці, повна темрява – але ти точно знаєш, що з адресою не помилився. Тому що чуєш виття. Страшне виття жінок, яке йде ніби з кожної щілини, огортає все навколо, заповнює ніч ультразвуком – таким, що хочеться затулити вуха руками, закрити очі і не відкривати їх більше ніколи. В житті не чула нічого страшнішого.
Посеред цього ультразвуку я вилізла з машини, вчергове закурила. І навіть провела з власною мамою філософську розмову приблизно такого змісту:
— Чуєш, мам, ти ето.. Єслі шо… Ти, будь ласка, тільки не вий.
Сіла а назад, у машину, до Морячка, і раптом зрозуміла нарешті: Фрост чув таке десятки, якщо не сотні разів, коли відвозив двохсотих додому. І тих хвилин посеред сотень кілометрів – п’яти, десяти, двадцяти хвилин справжнього пекла – будь-кому вже цілком вистачило б, щоб збожеволіти. Без додаткових емоцій. І брати мене в машину він не хотів хоча б тому, що на відміну від мене чудово розумів, чим може – та навіть має – закінчитися та тисяча кілометрів біля труни.
Але він мені повірив. А може й ні – але назустріч пішов.
Більше ми не бачилися.
Я до чого… Навіть «просто» відвозячи додому загиблих, ця людина емоційно витягувала таке, що і не снилося багатьом із нас у найжорсткіші моменти на передовій. Таке зможе знову і знову витримувати один з тисячі. Добровільно робитиме це – один з мільйона. Крім того, Фрост був ще й парамедиком та капеланом на фронті…
… Поки в нього не знайшли пухлину мозку. Його прооперували. Попереду – курси хіміотерапії та променевої терапії.
Що як завжди вганяє у ступор в нашому справедливому світі – онкозахворювання діагностували і у дружини Фроста.
Ще є текст Олени Максименко – про Фроста та його Фрау Фрост. Довгий, цікавий та зворушливий”.
Допомогти можна за цим реквізитами:
5168 7422 0370 6431 Тетяна Мороз (Приватбанк гривня).
4731 2171 1161 4937 Тетяна Мороз (Приватбанк доллар).
Для переказів з-за кордону:
Western Union та Money Gram: ПІБ (латин): Moroz Tetyana
Емейл: Email: design-studiodim@ukr.net
Номер телефону: (Тетяна) +380 (67) 496 41 97.
“Давайте спробуємо допомогти, ОК? Будь ласка. Бо з ними обома все має бути добре. Бо, як я пояснювала Фросту того лютневого ранку біля моргу – «інакше-взагалі-не-може-бути-тому-що-не-може-бути». Забагато своїх ми втратили у безвихідних ситуаціях, коли зробити вже не можна було нічого, щоб втрачати накращих ще й тоді, коли всі шанси є і коли все залежить тільки від нас”, – пише Валерія Бурлакова.
