“Для чого ми пишемо”: у Коломиї відбулася лекція Тараса Прохаська

Тарас Прохасько – письменник, журналіст та один із представників станіславського феномену. Його близькі жартують: “Ти так говориш, ніби хочеш відрадити писати”. Але справжня його мета – наголосити на тому, що письменник мусить мати чітко сфомульовану мотивацію. Секретами літетратурного мистецтва загалом мистець ділився з вільними слухачами в аудиторії “Space Up”. Окрім того, поділився ще й планами щодо майбутньої подорожі свого сина до Антарктиди – ексклюзивно для “Коломия сьогодні”.

Розмова про творчість у Коломиї тривала близько двох годин, але здавалося, наче час зупинився – було чутно лише плавний голос лектора, інколи – запитання аудиторії. Атмосфера – дружня: переходили й на жарти. Наприкінці – автографи та фото на пам’ять.

 Письменник – це людина, яка щось бачить, щось знає та має бажання розповісти це комусь іншому. Найважливішим імпульсом для занять літературою є, звичайно, останнє. Адже кожен із нас переживає щасливі моменти на самоті. Ми можемо багато знати, працювати над собою, пізнавати та бачити світ, але в частини людей є потреба все це пережити та комусь показати.

Література – це такий універсальний діалог, який ведеться в часі та просторі. Вона є певним замінником дійсної розмови з кимось, бо адресована якійсь умовній, значно більшій, аудиторії. Незважаючи на кількість читачів, є розуміння того, що ти комусь щось передаєш, і це “щось” є можливість перечитати. В письмі різні технологічні прийоми та методології “як правильно, як неправильно” не є головними, бо вся історія літератури вказує на те, що все найкраще в літературі є неправильним. Адже найважливішим є погляд оповідача, це – найбільша цінність, ефект чи феномен свідка.

З точки зору криміналіста, ефект свідка полягає в тому, що коли кілька людей, що бачать якусь пригоду, а згодом із ними починають працювати як зі свідками, виявляється, що кожен розповідає щось інше. Не тому, що хтось бреше чи хоче заплутати слідство, а тому, що вся стратегія бачення тої чи іншої людини є дуже індивідуальною. Цей феномен особистого особливого погляду і є найбільшою цінністю в літературі, про яку мені хотілося б говорити. Не майстерність письма, а спосіб розказати те, що розумієш і бачиш тільки ти.

Література є, грубо кажучи, двох гатунків, як і будь-яке інше заняття чи спосіб життя.

Одна пов’язана з ремеслом і поняттям того, як має бути. Це часто зустрічалося в листах, коли люди з середньою освітою писали вільно просто неймовірні історії. Були неосвічені, котрі дуже просто до того відносилися, пишучи, хоч і неграмотно та кострубато, але щиро. А був тип людей середньої освіченості та певної внутрішньої дисципліни, котрі, починаючи писати лист, не могли писати його вільно – тільки штампами. Остання річ небезпечна для деякого типу підходу до письма та літератури, коли цей багаж прочитаного та знаного стає таким сильним, як стандарт – починаєш писати не своєю мовою.

Ці уявлення про те, якою має бути література, страшенно мучать, знівельовують її, бо забирають індивідуальний погляд. У цьому разі просто варто задуматися, скільки мільйонів віршів таких самих уже було, скільки книжок і чи хочемо ми писати те ж саме, чи хочемо робити імітацію, віддзеркалення, чи потрібно намагатися писати так, як вважається правильно, чи є в цьому цінність. Цей тип підходу до літератури дуже поширений у наших краях у поезії. Це – окрема галузка літератури, що базується на продовженні традицій. Людина, що це споживає, думає так: “О! Це схоже на вірш, бо я знаю, як вони виглядають. А це подібне на ту красу слова, бо я знаю з багатьох попередніх книжок, яка є краса слова, він утнув так само.” В цьому є певна сатисфакція, бо досягнуто певного рівня ремесла: “Сусід не може, а я зробив, як той і той.”

Є підхід до письма, коли це все сприймається як певні сходи. Тобто, “зроблю так, як ще ніхто не робив”, а зважаючи на традицію, знаючи, що робили попередники, зробити наступний щабель на тій драбині, якщо можна так зробити.

Це – життя в цій мові, конструювання якихось речей, котрих не можна передбачити. Ти їх складаєш, бо ти так бачиш і робиш щось нове. Тому, коли починаєш щось писати, треба дуже чітко для себе з’ясувати, чого ти прагнеш. Чистота погляду, певний аналіз своїх бажань і свого місця, а потім – своїх подальших сподівань щодо написаного – найважливіше. Адже письменників мільйони – було, є та буде – та попри свою унікальність, кожен письменник не може зробити якогось перевороту чи досягнути величі давніх письменників.

Просвітлення є всередині кожного з нас.

Наостанок письменник поділився деякими деталями майбутньої поїздки сина до Антарктиди:

– Це має бути розповідь про життя Української антарктичної станції, про Антакртиду, людей, які там працюють. Це не якась фантазія, а художній репортаж. Він перебуватиме там від січня до березня. Коли книга вийде друком сказати важко – якихось часових рамок немає.

Юлія МАРЦІНОВСЬКА