Коломийські “Фенікси”: життя у статусі переселенців

Фенікс – казковий птах, який спочатку згорає, а потім відновлюється з попелу. Приблизно те ж саме пережили люди, яких із власних домівок вигнала війна, змусивши почати життя спочатку…
Уже 5 років у Коломиї діє однойменна громадська організація. Її засновниця, ольга Золотарьова , не з чуток знає, як нелегко переселенцям адаптуватися на новому місці. Тому вона вирішила допомагати їм: кому юридично, а кому й просто добрим словом.

Особиста історія

Моя сім’я жила в Антрациті, Луганська область. Я – журналіст за фахом: радійникмедійник, телевізійник – побувала в усіх сферах журналістики (сміється). Починала з радіо, потім була газета, далі стала керівником прес-центру міськвиконкому. Мені було приблизно 45 коли я переїхала до Києва до сина, покинувши все. У столиці 2 місяці не могла знайти роботу, але потім усе ж працювала в прес-центрі обласного центру зайнятості Київської області. Спочатку в газеті, котру я переробила, а згодом – на телебаченні. В нас було 3 програми, ми робили їх удвох із оператором – і знімати їздили, й озвучували, й писали… Директор центру зайнятості облаштував нам студію. Для мене це було таким відкриттям, що я реалізувала себе на повну скрізь (сміється). А коли пішла на пенсію, повернулася в Антрацит. Я придбала собі нову квартиру, щоб жити окремо від дітей. Прожила в ній 2,5 роки. Там було все: євроремонт, техніка – все, що я могла вкласти в неї. А потім війна внесла свої корективи. Тепер тут, у Коломиї, в мене немає нічого свого – ні тарілки, ні виделки, ні постелі.

Ми переїхали в 2014 році, на самому початку війни, коли зрозуміли, що не зможемо змиритися з окупацією, перебувати на території, куди зайшов ворог. Ми не думали , куди поїдемо. Коли постало це питання, сім’я вирішила, що поїдемо туди, де живуть справжні українці, де нам не говоритимуть, що ми – бандерівці тощо. Ми розмовляємо українською, ми – патріоти своєї рідної землі, тому вирішили поїхати на західну Україну. Раніше діти подорожували пішим ходом по цій місцевості – Ворохта, Яремче, Коломия – їм тут дуже сподобалося. В них уже було уявлення про ці міста. 

Коли людина вперше приїжджає кудись, це – мандрівник, котрий роздивляється, що де красиве тощо. Перше, що нас вразило – гостинність людей і краєвиди. Містечко тихе, спокійне, дуже багате національними традиціями. Якщо людина їде свідомо, вже має досвід якогось культурного надбання, то ці речі – дуже важливі. Ми навіть інколи не усвідомлюємо, наскільки це важливо та що потім передаватимемо це своє накопичене багатство своїм нащадкам. Тому ці перші враження були надто позитивні, це навіть зривало:  “Оце ж треба! Так люди живуть!..”

Згодом по трішечки на рожевих окулярах змінювався колір. я б не сказала, що нам, переселенцям, дуже важко серед місцевої громади знайти своє місце. Люди нас сприймають тут спокійно, нормально, в нас не було жодних конфліктів. Але місцева влада вперто не хоче помічати нас як людей, що потребують захисту, підтримки та допомоги. Я не маю на увазі всі служби, але коли йдеться про більш глобальні проблеми, наприклад забезпечення житлом, тим паче соціальним – виникає проблема. 

Найболючіша проблема – житло

Я живу на українській землі. Вона однакова й у Луганській області, й у Івано-Франківській. Я – громадянка України. Війна спричинила мій переїзд сюди. Я – не мандрівник, не просто приїхала сюди вимагати житло, щоб дожити свого віку. Варто підходити до цього питання з точки зору державного значення. Ми орендуємо житло тут за великі гроші, при цьому ще й оплачуючи своє помешкання там, на сході, бо завтра його можуть просто забрати.

У чиновницьких кабінетах всі проблеми розглядають у вузькому контексті того, що просто такі люди є та їм якось потрібно допомагати. Та не “якось”! Мають бути розроблені програми, механізми, щоб цих людей захистити, щоб вони жили гідно, як і всі громадяни України. За 5 років такі механізми вже напрацювали, є закони та можливість уже по-трішки починати на них реагувати. Зараз існують державні програми щодо субвенцій, тобто 50 % витрат держава повертає місцевій владі. Їй лише потрібно визначитися з об’єктом будови, реконструкції чи купівлі –  який шляхом вигідніше піти, щоб можна було зробити соціальне житло для людей, котрі цього потребують. Це житло не можна буде приватизувати чи продати. Просто ми житимемо там певний час, а в разі переїзду чи смерті воно залишається місцевій громаді. Для місцевої влади не скористатися такими можливостями – просто гріх

Але поки що коломийська місцева влада цього не робить. Я їм пишу, а вони мені відповідають: “немає…”, “не може…”, “нема коштів”, “нічого не можемо зробити” тощо. Проте час, коли спрацьовував оцей алгоритм, минув. Поки що в них усе добре з точки зору свого власного підходу. Вони не хочуть розробляти програму, писати кошторис, визначити об’єкт і суму, що може піти на те, щоб це зробити. Насправді, це – невелике навантаження, тим паче в Коломиї, де не так багато переселенців, порівняно з регіонами біля лінії зіткнення. Для нашого міста закрити це питання можна просто сьогодні, бо тут на житло претендують 10-15 сімей, не більше.

В мене дуже багато листування, котре ми ведемо не тільки з місцевою владою, а й із нашим Міністерством із питань тимчасово окупованих територій, Кабінетом Міністрів. Останнього листа я написала 1,5 місяці тому – крайній термін відповіді давно минув. Всі відповіді я зберігаю. Але там – усе загалом, немає нічого конкретного

Ми  не вимагаємо зробити для нас окремий будинок, щоб там жити. Ми вже живемо в громаді, сприймаємо себе її частиною. Ми – всі разом. За 5 років люди вже соціалізувалися, буквально всі працюють і сплачують податки до місцевого бюджету. Виходить, ми їх просто даруємо місцевій владі за те, що ми тут перебуваємо. В нашого міського голови – будівельний бізнес. Він особисто не міг допомогти якимось 3-5 сім’ям, яким особливо потрібне житло?

В ОДА мені кажуть: “А знаєте, скільки в нас хворих людей, інвалідів, яким потрібно допомогти, скільки інших якихось проблем?” Звісно, я все це слухаю, а потім просто змушена відповісти: “Вибачте, але ви на своєму місці повинні ці проблеми вирішувати. А я приїхала до вас зі своїм питанням.”  

Наші чиновники живуть у своєму світі, де немає проблем. Можновладці повністю включилися в процес виборів, адміністративний ресурс працює на повну. Нікого ніде немає, бо всі пішли у відпустку, щоб спокійно займатися виборами. Нехай заберуть мою нерухомість на сході та забезпечать гідні умови проживання тут. Так було б правильно. Поки що ми в глухому куті, але я – невиправна оптимістка: все одно вірю, що здоровий глузд спрацює. В нас серед депутатів місцевої влади є дуже хороші, нормальні люди, з якими я спілкуюсь і які все розуміють. Але навіть вони не можуть побороти цю систему. 

“Де немає святої волі, там не буде ніколи добра”, – говорив Кобзар. Ці слова зараз найточніше відображають нашу реальність. 

Напрацювання та плани організації

В 2014 році ми облагороджували територію скверу біля Єпархії. Там був такий шар землі та бруду, що навіть ломами працювали. Загалом, у нас було 28 суботників. Ми повністю вичистили територію до самих плиточок. Там залишилося 4 клумби. Спочатку працювали самі, коломияни тільки ходили та дивувалися, що ми там робимо. Для нас це була трудова терапія. Коли люди звідти приїхали, їм взагалі було важко відволікатися. А на суботнику ми були разом, працювали в поті лиця. І нам вдалося. Десь із середини 2015 року до нас почали долучатися студенти, волонтери, приходили сусіди, бо вже дивилися на цю працю та говорили: “Ви що, раби на плантації?” (сміється). А ми просто хотіли зробити так, щоб це був такий добрий куточок у Коломиї, котрий ми вичистили своїми руками. Зараз там наші комунальні служби щовесни висаджують і доглядають квіти. Вже немає того, що було раніше. 

На самому початку, коли ми тільки приїхали були вражені від місця, куди приїхали, бо коломияни нас підтримували, одягали та годували. Тобто, 2015 рік був дуже показовим відносно нас. Тому я ніколи не сприйму того, що хтось може сказати, що до нас у Коломиї ставляться погано тощо, бо цього не було. Щодо людей загалом, коломияни – дуже добропорядні.

Ми робили фотовиставку в музеї Історії міста Коломиї. Там було 60 світлин. Ці люди, коли приїжджали, своїми очима дивилися на Коломию та на світлинах показували саме ті місця, котрі припали їм до душі. Це була аматорська виставка. 

Загалом, ми, як ГО, вважаю, багато зробили. Із 2014 року, коли ці люди об’єднувалися, ми розвантажили місцеву владу від проблем. Воно ж не тільки в сенсі матеріальному чи побутовому. Взагалі люди приходили просто для того, щоб відвести душу. Вони ж не підуть із цим до місцевої влади. Хто їх там слухатиме? Вони приходили до мене та ми робили так, щоб полегшити їхній стан. Звісно, що ці моменти наша міська влада не вважає суттєвими. Я працюю щодня як волонтер від початку та до сьогодні. Я не отримую ні від кого заробітної плати. Тому саме на волонтерських засадах ми беремо багато функцій на себе, щоб люди не йшли до міської ради. Вони, звісно, ходили, коли вже “допече” чи коли потрібна була матеріальна допомога. 

Нас було 68 осіб, коли ми тільки розпочали свою діяльність. Потім люди роз’їжджалися. Наша громада не є стабільною. Це – люди, яким просто потрібна підтримка, допомога на якомусь етапі їхнього життя. Вони або їдуть, або шукають краще місце. Тому я залишатимуся головою ГО на цьому місці, гідно відстоюватиму права людей, поки кожен переселенець у Коломиї буде забезпечений усім тим, що йому потрібно для життя. Хто ж іще буде, якщо не наша організація? Часом людина не може йти оббивати пороги, бо їй не дозволяє навіть виховання. 

Наші чиновники духовно – дуже збіднілі люди. А я вважаю, що я – багата. Інколи мене запитують, як я працюю без грошей, обходячись однією мізерною пенсією. А я вважаю, що в кожного свій шлях, не потрібно нарікати на долю. Мабуть, це – моя місія, випробування на людяність. Ми інколи не задумуємося над тим, як проживаємо день. Десь, можливо, зробили добру справу, не звернувши увагу, а цим когось збагатили. 

Ми за ініціативи нашої ГО переселенців створили танцювальні вечори в Коломиї. Вони в нас із жовтня набувають обертів, до нас багато коломиян приходять відпочити. Я не відчуваю жодної різниці між місцевим населенням і тими, хто переїхав. Всі вони вже мої друзі. 

Давно мрієш про нову машину?
Завітай в SDetailing – і забирай свою наче з салону.
Ми пропонуємо:
Полірування авто
Полірування фар
Полірування декоративних вставок салону(демонтаж-монтаж)
Полірування колісних дисків
Хімчистка салону
Поклейка вінілових та антигравійних плівок
Часткове полірування кузова(полірування царапин)
Антихром

Займайтеся своїм життям, а не своїм авто👌🏻
Телефон для запису,та консультації:
📱 0(95) 93 91 304
📱 0 (73) 206 24 37

Зараз у культурному аспекті ще одну програму плануємо. Колись ми робили проект “Я вам пишу” з Маріуполем: обмінювалися листуванням, потім публікували ці листи віртуальному співрозмовникові, висловлюючи своє ставлення, свою позицію тощо. Теку з цими листами я передала Ірині Ярмоленко з “Franco-Pro“. Разом із колегами з “Крим SOS” плануємо включити ці листи в спільний проект – виставу. Ми їздитимемо, в тому числі на Схід, із нею, продовжуватимемо ланцюжок Схід-Захід. Вони працюють на грантах ООН, тож ми його зможемо використати саме в цьому плані. А ще провели круглий стіл із представником Громадської ради при Міністерстві з тимчасово окупованих територій. Вони їздять містами зараз. Ми обговорили питання державної підтримки. Запрошували представників місцевої влади.

Соціалізація людей, що сюди переїхали,  відбувається на повній довірі до місцевої громади. Тому всі заходи ми робимо прозоро. Ми готові відповісти на будь-яке запитання. Ми не маємо чого чи кого соромитися. Тому діалог відбуватиметься й надалі.  

Юлія МАРЦІНОВСЬКА

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − five =