Що відбувається із психікою під час пандемії і як це впливає на медійників

У контексті суспільних і економічних змін, які вже відбуваються або чекають на нас у майбутньому, нинішня пандемія – унікальна ситуація: нічого схожого наше покоління не переживало. Але з погляду психології пандемія залучає цілком зрозумілі для психологічної науки механізми. 

Співзасновник платформи онлайн-психотерапії Treatfield, кандидат психолологічних наук, гештальт-психотерапевт Антон Федорець пояснює, що відбувається із психікою за часів глобальних змін та як це впливає на роботу журналістів, інформує Галичина.

Психіка сприймає пандемію як раптову втрату опори

У житті конкретної людини щось подібне стається не часто, але точно не один раз за життя. Йдеться про ситуацію шоку від змін та втрати контролю над ситуацією, наприклад якщо збанкрутував бізнес, якщо людина потрапляє в автомобільну аварію, якщо її раптово залишає партнер. Усе це потрапляє до категорії “щось різко змінилося, я втратив контроль над своїм життям”, – не дивно, що такі події спричиняють шок і напруження. 

Унікальність пандемії (у цьому сенсі, на жаль, її можна порівняти з війною) полягає в тому, що все змінилося для всіх одночасно. Якщо в моєму особистому житті щось трапилося, я телефоную батькам або другові, у якого все зараз стабільно, отримую підтримку, і мій настрій та емоційний стан поступово стабілізуються. Але зараз опору вибило в усіх, і це дуже ускладнює ситуацію. Кому б ми не зателефонували, навряд чи ми знайдемо друга, у якого все чудово, він спокійний, веселий та сповнений енергії.

Масштаб наших емоційних реакцій можна пояснити й через невизначеність: у ситуації військового конфлікту, наприклад, відбувається досить швидке розщеплення на своїх і чужих. Є наші, є вороги, і ми знаємо, як відрізнити одних від інших. Ми знаємо також, де небезпечно, а де ні, тобто існує розуміння, що, коли я перебуваю далеко від лінії фронту, я у відносній безпеці. З погляду психології  ситуації з вірусом жодного розуміння, “де наші, де вороги”, немає, а небезпека невидима і може чатувати начебто де завгодно: “Може, я зустрінуся з другом, а він захворів і може мене заразити? Поїду на роботу, а там небезпечно? Може, навіть ручка дверей у під’їзді є небезпечною!”

Отже, навантаження на психіку виникає відразу через три чинники: 

• шок локальний (на рівні проблем конкретної людини – втрата роботи, невизначеність майбутнього, важкість переживання карантину); 
• шок масовий (усім складно, неможливо знайти опору зовні);
  невидимість і неконкретність небезпеки.
• Але навіть якщо впливати на психіку унікальними чинниками, “ламатися” вона буде за стандартними і типовими сценаріями.

Бий – біжи – завмри: стрес і шок активують прості реакції

За даними дослідження ІМІ, тільки 2,5% українських журналістів не відчувають стурбованості через пов’язаний з пандемією коронавірусу карантин. Аж 97,5% опитаних ІМІ журналістів відчувають складні емоції: втому або злість (18%), дратівливість (14%), проблеми з концентрацією уваги (13%). Ще 9% респондентів мають проблеми зі сном. Можна помітити, що в умовах пандемії і карантину люди насправді почуваються та поводяться по-різному: хтось лютує, хтось лякається. 

У стані шоку та стресу активізується лімбічна система, тобто давні відділи мозку, які відповідають за прості реакції “бий – біжи – завмри”, неокортекс просто не встигає відрегулювати й осмислити поведінку. Саме тому хтось “завмирає” від жаху (ціпеніє і не може робити навіть звичні справи); хтось починає “бити” (гнівається на світ, на владу, на людей у соцмережах); хтось намагається втекти – фізично (виїхати до села, якомога далі від мегаполіса) або інформаційно (відписується від усіх новин). У середньому люди регресують до тих способів поведінки, які їм звичні та зрозумілі.

Важливо пам’ятати, що нові правила, яких ми мусимо дотримуватися через пандемію (постійно мити руки, не братися за поручні в транспорті, не вітатися рукостисканням), вимагають дуже багато ресурсів та уваги – і це додатково забирає енергію.  

Із часом наша реакція розвивається, проходячи певні стадії. Існують різні моделі для опису цих стадій, ба більше – різні люди проходять їх по-різному. Можна використовувати модель переживання горя та втрати, якщо розцінювати поточну ситуацію як втрату свободи і звичного способу життя. Зазвичай психіка починає із шоку й заперечення, переходячи до фрустрації та депресивного стану, а потім активізується й поступово адаптується до нових умов. Із цього випливає, що, якщо хтось перебуває на етапі апатії та втрати енергії, навряд чи вдасться випхати себе на стадію продуктивності силою волі: доведеться підтримувати себе, берегти ресурси та чекати. 

Журналісти стикаються з новими викликами

Робота журналістів ускладнюється з кількох причин:

1. Психологічне напруження змінює поведінку аудиторії ЗМІ

З одного боку, ситуація у світі змінюється буквально щогодини, і люди потребують актуальної інформації. Через це зростає кількість відвідувачів новинних сайтів (за даними групи “Рейтинг”, 49% українців стали більше стежити за новинами). З іншого ж – кількість відвідувачів онлайн-видань, що не присвячені безпосередньо висвітленню пандемії, цілком може зменшуватися. По-перше, багато хто намагається обмежити споживання інформації: люди “ховаються до мушлі”, щоб не тривожитися. Інформації дуже багато, багато хто відчуває втому й перенасичення, тому хоче бачити лише мінімально необхідні факти. Багато хто каже, що енергії зараз вистачає тільки на найпримітивніше, наприклад дивитися, як хтось із попзірок співає в лайв-ефірі інстаграма.

Сприйняття інформації різних жанрів у поточних умовах змінюється: так чи інакше, усе крутиться навколо головної теми. Нібито контент відтепер поділено на два типи: або інформація висвітлює тему пандемії, або відволікає від цієї теми. Сприймати щось інше (онлайн-курси, серйозні аналітичні матеріали, емоційно напружені сюжети) більшості дуже складно: вдається або поглинати новини, або відпочивати від новин. Щоб учитися, розвиватися, дізнаватися нове, цікавитися іншими темами, просто не вистачає психічних сил.

2. Доводиться бути в центрі інформаційних потоків

Журналістам доводиться зберігати зосередженість і продуктивність та продовжувати роботу, хоча вони так само перебувають у ситуації невизначеності, тривоги та напруження, як і їхня аудиторія. От тільки аудиторія може ігнорувати потік новин і відпочити, а журналісти змушені залишатись у самому центрі подій і уважно стежити за ними. Захисний механізм “відписатися від новин, увімкнути музику і прибирати в шафі” для них недоступний.

Усім нам доводиться адаптуватися до нового, але журналісти змушені адаптуватися на великій швидкості. У більшості ж тим часом є можливість “зменшити оберти” та зупинитися.

3. Брак протоколів та інструкцій в умовах високої небезпеки посилює тривогу

Журналісти перебувають на передовій: роблять інтерв’ю з лікарями, спілкуються з хворими, відвідують лікарні, ризикуючи собою в прямому фізичному розумінні. Це спричиняє ще більшу напруженість, яку може посилювати брак офіційних протоколів: як поводитися, який захист використовувати, як і яке обладнання обробляти і дезінфікувати, як часто. Розроблені та уніфіковані професійні інструкції допомогли б не тільки захистити здоров’я професіоналів зі ЗМІ, але й дуже знизити тривогу.

Як журналістам адаптуватися до роботи в умовах пандемії

1. Дивитися на свою діяльність як на набір функцій

Дисоціація – потужний захисний механізм психіки, який автоматично вмикається під час потенційно травматичних ситуацій, але його спрощену версію можна “ввімкнути” свідомо. Під час дисоціації людина ніби “дивиться на все трохи збоку, як уві сні або в кіно”, не пропускає події безпосередньо через себе. Можна повторювати собі от такий текст: “Це просто професійна функція – накопичувати інформацію, аналізувати, передавати далі. У таких умовах нормально не відчувати глибокої емпатії й не заглиблюватися в кожну історію, яку я чую чи описую, не витрачати на це ресурсів. Зараз час ставитися до роботи як до списку завдань”. 

Словом, краще залишити емпатію та співчуття для найближчих друзів, родичів і колег, на роботі ж просто виконувати завдання за списком, закреслюючи пункти списку, – без емоційного заглиблення.

2. Робити перерви й працювати меншими змінами

Якщо є така можливість, слід якнайчастіше робити перерви й відпочивати. Навіть якщо неможливо зменшити загальний обсяг роботи, може, вдасться поділити його на менші частини. У перерві між ними варто повністю відключитися від роботи та новин. Не варто перечитувати соціальні мережі чи перевіряти пошту, йдеться радше про медитацію, фізичну активність, можна просто посидіти в тиші й зробити вправу на розслаблення м’язів чи нормалізувати дихання.

3. Знайти групу підтримки всередині спільноти

Це необов’язково має бути регулярна офіційна група підтримки, радше чат або відеозустрічі для колег, де можна поскаржитися, поділитися проблемами, виговоритися. Своєрідна “група зливу емоцій”, яка дає безпечний простір для висловлення почуттів у колі доброзичливо налаштованих людей, що здатні зрозуміти всі нюанси професійних складнощів.

4. Пам’ятати, що карантин та криза – не назавжди

Просто нагадувати собі, що навіть найнеприємніші речі рано чи пізно минають, і ми обов’язково адаптуємося та знайдемо вихід.