Село Зелений Гай розташоване приблизно за 30 кілометрів від Миколаєва. До повномасштабного вторгнення Росії тут гучно святкували День села та запровадили ініціативу із сортування сміття, яку взялися поширювати по всій громаді.
Перші вибухи пролунали в Зеленому Гаю 4 березня, а за півтора тижня, 13 березня, росіяни скинули авіабомбу ФАБ-250 на місцеву школу. Унаслідок бомбардування загинули сім людей, ще троє постраждали. Серед постраждалих був і директор школи Олександр Гнедько: його вдалося витягти з-під завалів, але через два місяці лікування він пішов із життя у лікарні, пише the Village.
Ми поговорили з дружиною директора школи Оксаною Гнедько та публікуємо її свідчення про воєнний злочин РФ.
23 ЛЮТОГО БУВ ОСТАННІЙ ДЕНЬ, КОЛИ МИ БУЛИ ЩАСЛИВІ. До нас приїхали мої похресники, ми зустрічалися з кумами. А 24 лютого я вже почула перший вибух, оскільки наша хата стоїть скраю села. Коли кинулася до вікна, навіть побачила заграву Кульбакінського аеродрому.
Оксана та Олександр Гнедько
Злякалася, побігла до чоловіка, він геть спокійно сказав: «Оксано, це, напевно, навчання. Не панікуй». Я запитую: «Сашо, може, треба дітям до школи не йти?» Він каже: «Нічого не видумуй. Зараз будемо виясняти».
Буквально за кілька хвилин йому зателефонували. Ми продзвонили вчителів, щоби сказати: «Сьогодні всі залишайтеся вдома, ніхто нікуди не йде, будемо з’ясовувати, що трапилось, і як це все буде далі». Саша пішов на роботу, повернувся, каже: «ПОЇДУ, ЗАБЕРУ З МІСТА СИНА, ПО-МОЄМУ, УСЕ СЕРЙОЗНО».
25 лютого прийшло розпорядження старості нашого села, що не потрібно, щоб колектив виходив [працювати] – нехай усі залишаються вдома. Тоді ж їх зобов’язали підготувати бомбосховище, – це була під школою така споруда.
Особливо не було чого готувати – усе було готове. Занесли туди стільців, а як уже пішли перші вибухи й люди почали приходити, то тоді вже чоловік мій почав створювати [зручності] для дітей, щоби вони могли не сидіти вночі, а лежати.
У нас є Ірина Рудольфівна, вона в школі працювала організаторкою. Вона дітей [у сховищі] розважала, щоб їм не було страшно. Це вже потім мені розказували. Мій чоловік дивився, щоби було все необхідне людям: вони запасалися водою, свічками. Оскільки він директор школи, хто ще цим мій зайнятися? Так само староста в нас був дуже відповідальною людиною. Він для нас був усім.
Перші вибухи в нашому селі, перші руйнування сталися 4 березня. Що це – було невідомо: чи це була артилерія, чи щось інше… На вулиці Ювілейній була пошкоджена покрівля в людей, у [будинку] мами вивернуло двері. У деяких будинках люди вціліли дивом, бо завалилися фронтони.
Періодично вночі ми просто спали в кумів. Я намагалася не спати, щоб чути, коли почнуться вибухи, і ми всі [встигли] забігти в підвал. Хоча зараз уже [розуміємо], що цей підвал не був сховищем.
11 березня вже просто стало нестерпно: ми майже не виходили з підвалу, над нами гуділи ніби вильоти снарядів. Тому що, може, й кілометра не було, як стояли вже наші хлопці. І через нас проходило все це перекидання снарядів в один і в інший бік.
Це був просто свист виходів, як зараз говорять, я тоді не розуміла, що це. Була така паніка до нудоти, мене просто вивертало. Я чоловіка бачила рідко, тому що він увесь час перебував у школі.
Він забігав інколи до нас, я казала йому, що треба щось робити, треба кудись виїжджати. Він каже: «Оксано, я ще не можу сам зорієнтуватися, що краще робити».
12 березня вранці, о четвертій годині, ми ледве встигли добігти до підвалу – пішов такий гучний вибух, що все затряслося. О четвертій ранку це дуже було видно, горіла хата в селі. Було пряме влучення. Дякувати богу, що людей там не було.
У цей ранок ми почали всі панікувати та просити кума, просити Сашу, щоб виїхати. Про що я потім пошкодувала. 12 березня ми прямо голосували. Ваня, кум, теж не хотів [їхати], але жінки наполягали. Саша прийшов, я просила, він каже: «Ні. Як ти собі уявляєш, що я поїду? Люди ж не всі виїжджають, люди зараз у підвалі».
Ваня нас повіз у місто. Саша залишився, так само залишився староста, – наш Микола Іванович теж у цей же день відправив свою родину до міста.
Уже 13 березня в сільській групі у Viber бачимо переписку, що в селі немає спокою, знову йдуть вибухи. Зідзвонювалася із Сашею, просила, щоб забрав маму, виїхали хоч на кілька годин. Він каже: «Може, я зможу маму привезти, може, з кимось домовлюся, чи я буду їхати сам, – я нічого тобі не можу сказати».
І ВЖЕ О ПЕРШІЙ [НОЧІ] МИ ЧИТАЄМО В ГРУПІ, ЩО БУВ ПРИЛІТ ДО ШКОЛИ. Двоповерхова бетонна школа. Думала, може, десь стукнуло по школі, зачепило, може, розбилися вікна. Тим паче вже було таке, що вікна вилітали. Але через чотири години у групі міської суспільної в Миколаєві виклали, що розбили авіаударом Зеленогаївську школу. Я побачила, що там не можуть люди вижити, тому що це складені плити.
Був гул, як розповідають ті, хто перебував ззовні, перед цим бачили літаки. Не один, а два літаки. У підвалі багато було людей, місцевих. Пощастило, коли приїхали рятувальники вперше, пробили вхід у підвал, – їх там декілька. Людей вивели, слава богу, усіх людей вивели.
Люди, які вибігли, теж розповідають, що це був жах: вони вибігають, а ці всі вибухи продовжуються. Вони бігли селом хто куди. Це було жахіття. Не знаю про двох людей, – вони були в підвалі чи просто бігли до себе додому, – вони бігли через парк, їх вибуховою хвилею просто розірвало на шматки. Це подружжя Ткаченків, Надія й Сергій. Їх навіть не могли потім зібрати до купи.
Так само ще сподівалися й три дні шукали старосту його діти. Але 17 березня вже дістали всіх. Оголосили, що пошуки закінчені, Миколу Івановича нашого дістали мертвим. Уже потім, повідомили лікарі, що була така травма, що він помер одразу після того, як упали плити.
Було відомо, що у шкільному сховищі ховаються люди. Якщо це була зйомка з дрона, то було видно, що там люди, тому що туди приходили кожну ніч. Якщо були сильні обстріли, то люди, щоб спокійно відпочивати, щоб уночі нікуди не бігти, оскільки була комендантська година, – ходили в укриття звечора.
Коли я тільки дізналася про вибух у школі – я була в такому розпачі. Я вже не сподівалася ні на що. Раптом подзвонили з лікарні, з Дубків, це лікарня №3. Там працювала наша односелиця, Ліна Гасимова. Каже: «Оксано Михайлівно, не хвилюйтесь, Олександра Сергійовича привезли до лікарні. Він поранений, у нього були затиснуті ноги, але він живий і нічого не загрожує його життю».
У ту мить я була найщасливіша. Що б не було, думаю, ми однаково його виходимо. Були тяжкі два місяці. У [чоловіка] відмовили нирки, оскільки він був стиснутий майже дев’ять годин. Рятувальники приїхали, – це він мені розповідав, – буквально через години півтори-дві [після вибуху]. Але знову почався обстріл. Вони поливали це все водою, гасили. Був страшенний гул. Це все видно на відео. І вони були змушені поїхати. Він їх чув, але вони його не чули, – так усе гуділо.
А вже коли рятувальники приїхали вдруге, як розказував Саша, це вже чисто диво. Усе гуло, каже, я їх чую, буквально кожне їхнє слово, я чую, що вони шукають, я намагаюся їм кричати, – їм не чутно. Перед ним трошки вище знайшли одного військового, який зайшов сховатися від обстрілів – його витягли. І потім рятувальники вже почали збиратися, складати приладдя й один із них каже: «А ну, будь ласка, тихо, наче щось десь блимнуло світлом». Саша світив ліхтариком – він не втрачав свідомість ні на хвилину. І коли все вимкнули, тоді вже його почули. І це вже буквально перед від’їздом.
Два місяці ми боролися за його здоров’я. Так сталося, що буквально вже перед випискою не догледіли завищений рівень калію. Синдром здавлення, після чого перестають внутрішні органи функціонувати. У його випадку це були нирки, відмовили нирки. Півтора місяця він був на діалізі, боролися за те, щоб їх запустити, – і все вийшло, нирки запустилися.
Ще в нього був перелом тазу. Він лежав непорушно півтора місяця. Уже й піднявся на ноги, нас навіть виписали на Великдень, але ми повернулися буквально через півтори доби, тому що, оскільки він довго лежав, сталося запалення легень. Ми повернулися до реанімації – і якось так швидко, за півтора тижня, хоч запалення було дуже сильне, але на внутрішньому потенціалі, підняли його. З легенями вже було все добре. Але нирки – це така річ, що трошечки не той раціон, не та кількість води…
Якраз на ніч йому стало гірше. Буквально за чотири години стало гірше. Я вже бачила, що його втрачаю. Я попросила залишитися біля нього.
12 ТРАВНЯ САШІ НЕ СТАЛО. У мене було тільки одне прохання – завести його та поховати вдома. Було дуже небезпечно. Ваня (кум) каже, не хвилюйся, я все зроблю. Завеземо його додому. Тому що я розумію, що переховання – це дуже непроста річ.
Олександр Гнедько та староста Зеленого Гаю Микола Струтинський
Давно мрієш про нову машину?
Завітай в SDetailing – і забирай свою наче з салону.
Ми пропонуємо:
Полірування авто
Полірування фар
Полірування декоративних вставок салону(демонтаж-монтаж)
Полірування колісних дисків
Хімчистка салону
Поклейка вінілових та антигравійних плівок
Часткове полірування кузова(полірування царапин)
Антихром
Займайтеся своїм життям, а не своїм авто👌🏻
Телефон для запису,та консультації:
📱 0(95) 93 91 304
📱 0 (73) 206 24 37
12 [травня] о четвертій ранку Саша помер, а вже в о 13:00 ми його поховали в Зеленому Гаю. Іван завіз і прийшли люди. Я одразу написала у Facebook, що так трапилося, що Саші не стало. Ваня каже, ми тільки почали його вже ховати, і пішли знову обстріли, але вони встигли все зробити та поїхати.
Я вважаю, що його можна було врятувати. Ми ж були в реанімації. Для того, щоб урятувати, потрібно було поставити діаліз. Він відібрав би рівень калію. Діаліз така річ, яка зайве забирає. Але 11 травня вранці ухвалили рішення, що можна обійтись без цього. Найімовірніше, спеціалісти, які працюють у реанімації, це переважно анестезіологи. Тому так і вийшло.
ЦЬОГО Б НЕ СТАЛОСЯ, ЯКБИ НЕ РОСІЙСЬКІ РАКЕТИ. Він би не потрапив до лікарні й був би живий і здоровий, якби цього все не було. Насамперед я звинувачую цей день, звинувачую себе, що поїхала. Скільки я себе не буду звинувачувати, я б нічого не змінила. Я про те, що він би не покинув свою роботу. Він відчував відповідальність за людей, які там були. Багато людей мені передзвонювали через місяць, усі дякували й казали, що він дуже відповідальна та гідна людина.
