23 річна Владислава з Києва до повномасштабної війни з Росією працювала фітнес-тренеркою, але в лютому 2022-го сама пішла до військкомату і стала мінометницею 127-го батальйону Територіальної оборони столиці.
Зараз захисниця України з позивним “Хуліганка” перебуває на одній із найнебезпечніших ділянок фронту в Донецькій області, де нищить ворога, якого ненавидить з 2014 року.
У розмові з OBOZREVATEL Владислава розповіла, як потай від родини записалася до ТрО, чому вирішила працювати саме в мінометній батареї, відмовилась від косметики та чи вдається російським окупантам залякати воїнів ЗСУ своїми звірствами.
– Владиславо, як ви ставились до інформації про повномасштабну війну з Росією напередодні вторгнення? Чи якось готувались заздалегідь?
– Розуміла, що таки щось буде навесні, тому вже 4 лютого 2022 року пішла до військкомату підписувати контракт. І пам’ятаю, що 24 лютого о 6:30 ранку я вже телефонувала до військкомату і запитувала, куди і коли їхати.
– Рідні не намагались відмовити?
– Коли вирішила підписувати контракт на військову службу, звісно, родині нічого не казала, бо знала, що мене будуть відмовляти і ніхто не підтримає моє рішення, тому зробила це тишком-нишком від рідних. Перші тижні вони, звісно, плакали кожного дня, але потім змирились із моїм вибором. І зараз дуже мною пишаються.
– Чи була до цього якась спеціальна підготовка? Зброю в руках тримали?
– Ще в шкільні роки, а це 10-й та 11-й класи, замість того, щоб вивчати з дівчатами медицину, я пішла з хлопцями на ДПЮ (Захист Вітчизни), де один раз на рік наш викладач привозив автомати АК-74, магазин та пачку набоїв, щоб ми вивчали його тактико-технічні характеристики, збирали та розбирали автомат на час та вчились заряджати магазин.
– Чому вирішили стати саме мінометницею?
– Бо я хотіла служити у бойовому підрозділі, а не в штабі сидіти. До того ж я просто непосида, на одному місці довго не зможу сидіти, тому мені потрібна така робота, щоб постійно бути в динаміці.
– Наскільки на фронті вам допомагає хороша фізична підготовка?
– Фізична підготовка потрібна як ніколи, багато завдань для виконання потребують фізичної витримки, тому тренування необхідні всім і завжди.
– На світлинах ви така тендітна, тому цікаво, скільки важить ваша зброя і яку найбільшу дистанцію з нею доводилось долати?
– Знаєте, більше важить амуніція та додатковий боєкомплект. Дистанція бувала різною. Багато факторів впливають на подолання великої дистанції, тому тут важко конкретно сказати.
– Чи були у вас за час служби порання і як швидко повертались до побратимів?
– На щастя, поранень не було.
– У яких найгарячіших точках довелось побувати?
– Можу сказати, що це всюди в Донецькій області, де ми воювали.
– Який побут на фронті? Де доводилось мешкати? До чого було звикнути найважче?
– Багато де жили. Найчастіше умов просто немає, тому все робили своїми руками, облаштовували найнеобхідніше для того, щоб було де спати, де приготувати поїсти тощо. Я швидко адаптуюсь до будь-яких умов, тому декілька днів вистачало, аби звикнути до нового місця проживання, як ми кажемо: “Де кинув рюкзак, там і дім”.
– Що допомагає вам триматись у найважчі моменти? Можливо, є якесь заняття, яке вас заспокоює або, навпаки, підбадьорює?
– Допомагають триматись спогади про рідних та близьких. Це додає сил. А заспокоює мене чищення зброї.
– У вас позивний “Хуліганка”, чому саме такий вибір?
– Так мене назвав начальник розвідки 24 лютого, коли ми працювали в одному кабінеті. І цей позивний якось так і закріпився. І коли перейшла в новий підрозділ, усі теж називали тільки так.
– Із спілкування з дівчатами-військовими знаю, що, на жаль, не всі серйозно сприймають жінок у армії. Чи доводилось вам якось доводити, що вмієте воювати не гірше за хлопців?
– Дискримінація в армії щодо жінок є, але зараз жінки дедалі більше доводять, що ми не така вже і слабка стать, а в деяких моментах навіть сильніші. І з часом з нами будуть рахуватися на одному рівні з чоловіками.
– Коли повертаєтесь із фронту, у чому найбільший контраст?
– Люди. Це найбільший контраст. Важко вливатися в цивільне населення, важко спілкуватися з тими, хто живе в мирному Києві і навіть не задумується про те, що на відстані 700 км від столиці зовсім інше життя. Тому під час ротації уже не можеш знайти своє місце і хочеш повернутись назад, на бойові, як би це не звучало.
– Мені здається, де б не була жінка, вона все одно намагається слідкувати за собою. На світлинах наші військові – всі доглянуті красуні, незважаючи на дуже складні умови. Чи є час на якийсь догляд або навіть косметику під час війни?
– Коли з’являється час та можливість на особисту гігієну – це рай! Зазвичай це були просто вологі серветки або сухий душ. І цього вистачало. Особливого бажання користуватись косметикою не було, адже це не практично.
– Яке враження про ворога склалось за час служби? Багато писалося й говорилося про те, що вони погано навчені, керівництво ніяке. А зараз переважна більшість – “чмобіки”. Може, доводилося бачити, розмовляти з полоненими, що вони розповідають?
– Багато чого цивільним про ворога не говорять, та і знати їм цього про нього не треба. А моя думка і враження щодо них не змінилась, і ніколи не зміниться, навіть після нашої перемоги. Ненависть до цього народу з‘явилася ще у 2014 році. Хоча тоді я ще була старшокласницею, але уже чітко розуміла, хто вони і що добра від них не дочекаєшся.
А тепер, після повномасштабного вторгнення та всіх їхніх злочинів, я вкотре упевнилась у своїй думці щодо них і ніколи не відмовлюсь від своєї позиції знищувати ворога, який приніс у наш дім стільки смертей, болю та горя.
– Розумію, що це болюче питання, але нещодавно ми побачили відео страти військового ЗСУ. Писали, що так ворог намагається залякати наших бійців, тисне психологічно. Але який насправді ефект викликають ці звірства і такі відео в українських захисників і захисниць?
– Це чергові провокації та спроби зламати наш бойовий дух і поселити в наших думках зневіру в ЗСУ. Але ми ж розуміємо, що в них нічого не вийде.
– Вважаю, що у всіх нас є свій план після перемоги. Що б ви хотіли зробити першочергово?
– Найперше – це приїхати до рідних. І не зазирнути на один-два дні, а побути з ними хоча б тиждень або два. А потім уже в наш Крим – на море.
