“Автор повинен у першу чергу бути щирим із самим собою”: у Коломиї презентували роман Макса Кідрука “Де немає Бога”

Лунає плейлист, рекомендований автором до прослуховування під час читання нового роману. Зала МПЦ “Народний дім” заповнена десь на третину. Але Макс Кідрук цінує це значно більше, ніж аншлаг, де більша частина аудиторії – студенти чи школярі, котрих поставили перед очевидним вибором: або пари, або презентація. Тож у колі однодумців шляхом наочної презентації автор відкриває таємниці народження нового роману “Де немає Бога”.

В рамках другого “божевільного марафону” – промо-туру #101містоДНБ – Коломия майже на екваторі. Роман вийшов друком першого вересня. Відтоді про нього з’явилося вже чимало відгуків. Кожен із них автор перечитує особисто, за умови наявності в публікації офіційного хештегу роману #ДеНемаєБога.

Про назву

Це – фрагмент цитати з роману “Євангеліє від Ісуса Христа”, перший епілог до роману. Її слід розуміти метафорично:

– Я на цьому наголошую тому, що чимало людей трактують її по-різному, тому застерігаю, що роман не є контррелігійним навіть близько. Назва позначає місця чи ситуації, в яких зникають підбірки соціальних норм, законів або релігійних догм. І людина в ось цій екстремальній ситуації проявляє своє справжнє єство. Те, яким чином вона знаходиться на межі життя та смерті, не завжди корелює з тим, ким ця людина була в повсякденному житті. Тобто людина, яка може мати проблеми з законом, бути не надто моральною, насправді може проявити себе з кращого боку. На противагу їй, людина, яка ніби була глибоко віруюча в повсякденному житті, в таких умовах може поводитися не зовсім відповідно до своїх поглядів.

Про що йдеться в книзі

– Я почну не з того, про що цей роман, а з того, про що він не є. Отже, він не про авіакатастрофу та не про виживання в горах. Відповідно має виникнути запитання: «Якого біса на обкладинці літак, який розбився в горах?» Річ у тім, що тіло роману складають 6 розповідей про людей, на перший погляд, не пов’язаних між собою. Коли я дописав його та почав писати післямову, я зробив пошук у себе на компі та зрозумів, що найдавніші тексти, файли з чорновими начерками цього роману датовані аж жовтнем 2012. Тобто, не було якогось такого одного моменту, коли я прийняв рішення писати саме такий роман. Ці розповіді базуються на шести історіях, які найбільше вразили мене впродовж такого тривалого часу – майже п’ятьох років. І важливою, але не головною, річчю, яка їх об’єднує, є катастрофа. Але сама по собі вона займає менше десятої частини роману.

Відповідно виникає запитання: «Про що тоді ця історія, про кого вона?» Одна з історій – про таємного папського кардинала Дюка Апшоу, що прямує до країни, де навіть офіційно не існує католицької церкви, друга – про українку Анну, яка, доведена до відчаю, намагається встигнути на свій рейс у аеропорті Дубая та везе з собою величезну купу грошей, які розштовхані в білизну, шкарпетки тощо, бо ця сума значно перевищує ту, котру дозволено вивозити з країни не декларуючи. Є історія про Олівера, молодого баварського клерка, що перебуває на пікові своєї кар’єри, але при цьому люто ненавидить усе, що робить. Історія про хірурга, пілота-росіянина, в якого виникла аерофобія після загибелі його коханки в катастрофі рейсу МН-17, який росіяни ж збили над Донбасом. І, насамкінець, але далеко не найостанніша за значимістю – історія гравця Національної футбольної ліги Брендона Бартона. Припускаю, що в декого могло виникнути враження, ніби це не роман, а збірка оповідань, на обкладинці якої я написав «Роман». Але так не є. Усі ці історії справді дуже тісно між собою пов’язані. Я зробив схему для того, щоб довести, що цей роман, ця історія є значно більш цілісною, аніж могло б здатися.

Далеко не всі персонажі мають прототипів. Розповіді мають під собою реалістичне підґрунтя, тобто історії, але не персонажів. Хоча окремі герої мають певною мірою відповідників у реальному житті.

Про довгоочікуване продовження “Бота” та “Навіжених”

Подорожі для мене – основа фактажу. Я шукаю реальні місця, персонажів, діалоги. Кожна подорож так чи інакше потім знаходить якийсь вияв у художній історії. Але ось того безпосереднього зв’язку, який був, коли я писав тревелогію – що ти кудись мандруєш, потім пишеш книгу – його вже немає та ніколи не буде. Цей жанр дуже обмежений. Я взагалі з великою натяжкою вважаю тревелог літературою. Він має вузькі межі: ти пишеш про себе, але парадокс при цьому, що зовсім не розкриваєш себе як автора. Тому я відійшов від тревелогів, але подорожі продовжують мати велике значення для мене як автора. Я взагалі не дозволяю «Навіжених…» навіть перевидавати. Термін передачі прав видавництву закінчилися ще років 2 тому і зараз вони належать мені. Очевидно, що є видавці, котрі готові їх перевидати, але я їх не віддаю. Уже зараз вони є раритетом, бо абсолютно ніде їх не знайдете. Ближчим часом я не маю наміру їх перевидавати. Вони разюче контрастують із тим, що я роблю зараз і з тим, яку я літературу вважаю якісною зараз, із тим, куди я рухаюсь як автор. Тому, можливо, десь колись вони будуть перевидані, я знову віддам комусь права, але поки що ні. Тому продовження теж не буде. Повпливала на таке радикальне рішення моя еволюція як читача. Я схильний вважати людину освіченою, якщо вона прочитує в рік близько 20-и книг.

Це немало, для автора, для людини, яка прагне заробити цим на життя, ти маєш прочитувати близько сотні книг на рік.

Читаючи, я змінююсь. Це спричинило еволюцію мене як автора. Це – нормальний процес. Ті книги, які подобалися мені 10 років тому, сьогодні більшість із них у мене викликає усмішку. Деякі автори викликають не просто усмішку, а відразу. Я зараз кажу про Джеймса Лоуренса, чиї романи я читав і вони мені заходили. Сьогодні в мене стоять 2 останні романи, та я переконаний, що навіть їх не прочитаю, тому, що він мені надто банальний і плаский.

Про улюблену літературу

Сьогодні я захоплююся “Маленьким життям” Ханьї Янагіхари, “Простими смертними” Девіда Мітчела. Вони більш глибокі, значно об’єктивно кращі, з літературної точки зору, твори. Це те, на що я намагаюсь орієнтуватися в стилістиці як автор. Це не означає, що фантастики далі не буде, але я однаково продовжуватиму рухатися в цьому напрямку. Вона ставатиме все більш соціально та психологічно орієнтована. На першому плані завжди будуть соціальні проблеми, соціальна драма та якийсь психологізм.

Читаю абсолютно всіх письменників, бо це – моя робота. А подобається чи ні – це вже інше питання. Серед українських авторів мені дуже подобається стиль Каті Бабкіної, ранній Любко Дереш, зараз з’явилася дуже непогана авторка підліткових романів Анастасія Нікуліна, маю намір прочитати в турі новий роман Андрія Любки «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан». Читаю абсолютно все, включно з жіночими романами Ірен Роздобудько та Галини Вдовиченко. Не те, що б таки всі, але читав по кілька з їхніх книг просто для того, щоб зрозуміти, як вони пишуть, про що. Читання всіх авторів розвиває тебе в будь-якому разі, поза цим воно дає можливість правильно, адекватно оцінити себе в сучасному процесі.

Про успіх

Я намагаюся не бути цим одержимим. Не завжди виходить, але однією з моїх доктрин, як автора, є ігнорування шуму, починаючи від банального відсторонення від соцмереж до залежності від думки гівнюків, які кажуть, що в тебе нічого не вийде. Ти маєш писати те та лише те, що подобається в даний момент тобі. Я повинен робити книгу такою, яку я сам в першу чергу б купив. Якщо я цього не робитиму, якщо я орієнтуватимуся на те, що про цю книгу можуть думати інші, це буде кон’юргтурщина і, я вас запевняю, читачі це одразу відчують. «Де немає Бога» вже третій тиждень очолює ТОП-20 мережі книгарень «Є». Але цей роман має й багато негативних відгуків. Мені приємно, що більшість позитивні, але є люди, яким не подобається, куди я рухаюся. Вони хочуть ось того трешу та молотилова, яке було в «Боті». Вони надзвичайно агресивно критикують мене за те, що я роблю. Я їх поважаю, поважаю їхню думку, але я не можу орієнтуватися на них, тому що я з того виріс і вважаю такі історії пласкими та примітивними. Я читаю іншу літературу.

Про екранізації

Зараз великий інтерес до двох романів: «Не озирайся і мовчи» та «Зазирни у мої сни». Припускаю, здебільшого через те, що їх можна зняти з меншими витратами, бо переважна частина подій відбувається в Україні, тож це не вимагатиме якихось надзусиль і фінансових вливань. Стосовно роману «Зазирни у мої сни», ми з продюсеркою дійшли вже навіть до режисерського пророблення сценарію. Але на тому все завершилося через брак фінансування. Я зберігаю оптимізм і думаю, що це лише питання часу, тому що зараз розвивається український кінематограф, але поки що Держкіно здебільшого виділяє кошти на фільми патріотичного спрямування, і це ок. Я сподіваюся, що з часом дійде справа й до ігрового кіно.

Про новий проект

Я люблю те, що я роблю. Поки триває тур, я не пишу. Але є історія, котру готую вже впродовж двох років. Одразу по завершенню туру я повернуся до неї. Якщо все буде гаразд, я планую, що вона вийде друком наступної осені. Вона матиме назву «Доки світло не згасне назавжди» (#ДокиСвітло – офіційний хештег). Це буде не просто історія, вона буде з доповненою реальністю (на окремі зображення можна буде через спеціальний додаток навести свій смартфон – і вони «оживатимуть» – ред.)

До того ж вийде збірка з 10 оповідань, 3 із них досі не публікувалися.

Автор: Юлія МАРЦІНОВСЬКА

Фото: Вежа