Без комуністів і комсомольців. Як заснували Спілку незалежної української молоді

“Львів, початок 1991 року, Радянський Союз. Львівський осередок СНУМу вирішив продовжити справу щодо зняття радянської символіки у місті. На мості по вулиці княгині Ольги висів величезний плакат із гімну Української СРСР, слова на кшталт “Слава великому російському народу, який дав нам волю”.

Білий день, група молодих людей з величезним задоволенням зриває той плакат і кидає на землю. А плакат був досить великий, ми це робили десь 40 хвилин. Звісно за цей час стукачі викликали підрозділи міліції. І була дуже цікава сцена: їдуть “воронки”, мигають, а ми би вже мали втікати.

Але не хочеться, поки ми не доробили роботу. І от ми то все кидаємо, за нами біжить міліція, ми розбігаємося по різних сторонах, натовп зібрався, свистять, підтримують нас. Міліція, з одного боку має нас затримати, а з іншого – не хоче. Ми біжимо – шум, галас… дуже цікава ситуація була”, – пригадує одну з акцій Спілки незалежної української молоді один із її засновників Андрій Соколов.

В останні роки існування СРСР СНУМ стане однією з найактивніших та найчисельніших українських молодіжних організацій.

Наприкінці 1980-х стихійно виникають організації, опозиційно налаштовані до тогочасного радянського ладу. Однією з перших і найбільшою є Українська Гельсінська спілка (УГС), яку засновано 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові.

Популярності УГС сприяє поява яскравих лідерів-дисидентів. Так, Головою виконкому обирають В’ячеслава Чорновола, а керівником – Левка Лук’яненка, який у цей момент ще перебуває на засланні.

У той час він діяв у дев’яти країнах світу й вважався “пробандерівською” організацією.

Те, що харків’яни випередили галичан, до певної міри зачепило амбіції Чорновола. Водночас, впадав в око факт використання назви існуючої в діаспорі організації. Того літа якраз тривав двомісячний тур Європою Левка Лук’яненка. Повернувшись, він звітуватиме про політичне життя в еміграції і виділить чотири найбільші політичні сили: бандерівці, мельниківці, двійкарі та УРДП, а також дві молодіжні організації – Пласт та СУМ.

У середовищі УГС намагалися підтримувати добрі стосунки зі всіма діаспорними групами і уникали прямого ототожнення лише з однією політсилою.

“От, наприклад, чому ми не хотіли назви СУМ, – пояснював в інтерв’ю журналу “Перетурбації” в 1989 році майбутній голова СНУМу Ігор Деркач, – Ми радилися з В’ячеславом Чорноволом та іншими членами УГС. Справа в тому, що відновивши сьогодні стару назву, накликаємо на себе біду. Фактично таким чином, оголошуємо підтримку СУМу американського, а американський СУМ партійний, він існує при ОУН (б)”.

Відтак, коли на початку липня на засіданні Всеукраїнської координаційної ради (ВКР) УГС заслухали звіт про створення харківського СУМу, то їх почин схвалили. Але на майбутнє пропонували засновувати організації зі зміненою назвою.

“ВКР рекомендує створити такі ініціативні групи у Києві та інших містах України з метою згуртувати молодь із числа членів та симпатиків УГС в єдину незалежну молодіжну організацію України з орієнтованою назвою СНУМ – Спілка незалежної української молоді”, – згадано в обіжнику УГС за 2 липня 1989 року.

За спогадами журналіста й учасника “львівського відродження” Володимира Павліва, В’ячеслав Чорновіл бачив майбутнє керівництво СНУМу у вигляді тріумвірату – Володимир Павлів як представник студентства, Ігор Деркач від молодої технічної інтелігенції і розглядали Тараса Чорновола від робітничої молоді. Та через його зайнятість в інших проектах зупинилися на Олегу Вітовичу.

Згодом кандидатура Павліва відпала сама по собі – коли творився СНУМ, він відбував студентську практику на Волині.

Незважаючи на швидкість тогочасних подій, справа оформлення СНУМу загальмувалася. В’ячеслав Чорновіл, який був мотором багатьох процесів в УГС, важко годився з роллю другої особи.

Намагаючись пришвидшити з’їзд Гельсінської спілки, 7 серпня 1989-го він пише критичного листа до членів виконкому, в якому окреслює “больові точки” і молодіжну структуру серед них:

“Ми говорили на минулому ВКР про створення під егідою УГС молодіжної організації – СНУМу, але ніде, крім Львова, здається, нічого для того не робиться, та й у Львові не надто шпарко. Тим часом молодь, яка прагне дії, розбігається по різних, нераз сумнівних організаціях – від Макарових бойовиків до ялових студентських братств”.

Усе ж, менш, ніж за два тижні дійде до заснування організації. Молодь Львівщини обере для установчого зібрання гору Маківку, де у травні 1915 року відбулися бої між російським військом та Українськими січовими стрільцями.

Саме сюди в суботу 19 серпня зі Львова електричкою вирушає близько 70 осіб. Серед них також симпатики з інших організацій, зокрема Студентського братства, Пласту та УГС. Самі збори проводять на поляні в підніжжі Маківки. Тут же обирають керівництво Спілки, затверджують програму та статут.

Начальник Управління КДБ УРСР по Львівській області генерал Станіслав Малик у секретній доповідній записці Львівському обкому КПУ звітуватиме:

“19 серпня цього року на горі Маківка в Сколівському районі під керівництвом функціонерів координаційної ради УГС Деркача і Вітовича проведено організаційне зібрання Спілки Незалежної Української Молоді (СНУМ), на якому були присутні біля 60-ти осіб. Співголовами СНУМ обрані Деркач і Вітович.

Програма і статут молодіжної організації розроблені на основі декларативних документів УГС, програми СУМ. Фіксуються спроби лідерів СНУМу встановити контакт з молодіжними націоналістичними угрупуваннями на Заході.

Ідея створення молодіжної організації СНУМ належить лідеру УГС В’ячеславу Чорноволу, котрий бачить в цій організації реальну силу, яка може при відповідній виховній роботі продовжити почату ним і його однодумцями національно визвольну боротьбу”.

Членами СНУМу могла стати молода людина від 15 років, а щоби створити осередок – достатньо було 3-х осіб. Основними напрямками діяльності задекларували політичний, культурно-освітній та спортивний. У статут без двозначностей внесли норму: “Комуністи та комсомольці членами СНУМу бути не можуть”.

23 серпня 1989-го на мітингу, присвяченому 50-літтю пакту Ріббентропа–Молотова, Олег Вітович вперше оголосить про створення Спілки публічно.

Офіційні органи значно відставатимуть від подій. Коли молодь нищитиме піонерські галстуки та комсомольські квитки, генерал КДБ Малик до пропозицій для Львівського обкому КПУ внесе: “Під егідою ОК ЛКСМУ спеціально створеними пропагандивними групами проводити цілеспрямовану працю серед студентської та іншої неорганізованої молоді, організовувати дискусії з представниками СНУМу, індивідуально-виховні бесіди, в ході яких показувати неспроможність їх програмних настанов, помилковість вибраного ними шляху”.

Звісно, у такий способі зупинити розвиток СНУМу було нереально. Львівщина покривається мережею осередків.

“Відразу після створення СНУМу, почали створювати осередки: це обласні, міські, а в містах творилася районові навіть квартальні осередки. Кожен осередок брав під своє головування певний регіон Львівщини чи України. І в тому районі мав щось зробити для утвердження України: то могли бути доволі прості дії. Але тоді це було досить ризиковано: ламання пам’ятників Леніну, нищення комуністичної символіки, замальовування російських написів – за це передбачалася кримінальна відповідальність”, – згадує учасник зборів на Маківці Андрій Соколов.

Попри те, що СНУМ творився в лоні УГС, обидві організації дистанціюються одна від одної. Молодь буде значно радикальнішою за своїх старших товаришів, і це проявилося вже під час підготовки до відзначення окупації Галичини “першими совітами” – 17 вересня.

Голова Львівської УГС Богдан Горинь бачив цю акцію як масовий мовчазний протест зі свічками. Натомість співголова СНУМу Олег Вітович запропонував інсценізацію з костюмованими червоноармійцями, муляжами зброї і з великою імовірністю сутичок з міліцією. Того разу перемогла позиція старших, але молодь від своєї ідеї не відмовилася – її перенесли на 1 жовтня, день Львова.

Згідно зі звітом КДБ, у той день участь в акції взяло 400 осіб із 18-ма “націоналістичними” прапорами. Та через затримання активістів, навколо управління міліції зібралося понад 3000 осіб, а кількість прапорів зросла до 50-ти.

“Поки проводилася пояснювальна робота, на вулицях, що прилягали до будинку УВС, екстремістськи налаштовані особи почали зривати державні прапори СРСР та УРСР і знищувати їх. Озброївшись палками, металевою арматурою, камінням та черепицею, з образливими викриками вони здійснювали напади на працівників міліції, витісняючи їх з проїжджої частини. 16 працівників міліції получили травми (з них 3 госпіталізовані), пошкоджені 4 спецмашини”, – згадано в повідомленні начальника КДБ до партійних органів. Щоправда у звіті нічого не сказано про кількість затриманих та побитих громадян.

Спілка виходить за межі Львівщини, і в різних регіонах з’являються подібні структури під назвами СНУМу чи СУМу.

“Влітку 1989 року в багатьох областях України почали утворюватися так звані Спілки української молоді. Я взявся за це діло у Києві. Почав збирати у себе на квартирі молодь, яку навантажував націоналізмом”, – читаємо в книзі “Війна в натовпі” Дмитра Корчинського.

У Києві СНУМ формально заснований у вересні, а вже в жовтні членство проведе п’ятитисячну акцію встановлення хреста на місці поховань Січових стрільців на Замковій горі.

В інших областях снумівські організації теж виникають з молодіжних секцій УГС. Так, в Тернополі установчий збір СНУМу відбувається 27 жовтня 1989-го, а його другу частину проводять наступного дня на горі Лисоня, де в 1916 році воювали усуси.

“Коли перебували вже на Лисоні, то представники органів влади вимагали від них паспортів, та члени СНУМу відмовились і на горі підняли синьо-жовті прапори, помолились і склали урочисту присягу. Наостанку заспівали гімн “Ще не вмерла Україна”, – писав у спогадах Голова УГС Тернопільщини Левко Горохівський, – На зворотному шляху в селі Посухові їх зустрічали схвильовані люди, які плакали і благословили національний прапор – чоловіки знімали шапки. В центрі села, де зібралося багато людей, снумівці ще раз заспівали “Ще не вмерла Україна” і тільки в Бережанах їх перестрінув прокурор, який попередив про заборону використання символіки у місті”.

Хоча виступи СНУМу не припинялися, але справді масова ескалація настала напередодні 23 лютого 1990-го. Спочатку в Львові створили “ініціативний комітет по організації збройних сил України” та вимагали запровадження у війську клятви на вірність українському народу. Далі – пікетами оточили військові комісаріати. Згідно зі звітом КДБ, у день Радянської Армії лише у Львові та Дрогобичі в акціях СНУМу взяло участь понад 10 тисяч осіб. А до стеження за СНУМом кадебісти долучили навіть військову контррозвідку.

Ситуація цілком виходила з-під контролю: “Орган Львівської обласної комсомольської організації газета “Ленінська молодь” по суті перетворився в рупор самодіяльних структур націоналістичного ухилу”, – читаємо в звіті до ЦК Компартії України.

Чергові скоординовані акції СНУМу пройшли по різних містах України 22 квітня 1990-го – в день народження Леніна. Новим, що відзначало КДБ, була масова участь школярів. Так, у Києві на вулиці вийшло близько 250 учасників у віці 14-18 років, а в Львові – близько 100 осіб “з числа молоді шкільного віку (8-10 класи)”. І знову, органам доведеться лише констатувати, що “згадані акції супроводжувалися відвертим знущанням над пам’яттю вождя (В.Леніна – ІП)“.

Від серпня 1989 року й до травня 1990-го СНУМ провів 27 масових акцій, з них 23 заборонені владою. Участь в цих акціях взяло понад 64 000 осіб. Спілка налічувала 18 обласних організацій та понад тисячу членів. У Литві друкувалися кілька періодичних СНУМівських видань.

Весною 1990 року різні крайові організації СНУМу координують спільні акції щодо бойкоту весняного призову в Збройні сили СРСР, частина активістів стає депутатами місцевих рад, а Ігор Деркач – Верховної Ради.

Настав час об’єднати організацію в єдину всеукраїнську структуру, тим більше, що у квітні 1990 року УГС трансформувалася в Українську республіканську партію.

26-27 травня 220 делегатів із 19 областей з’їхалися до Івано-Франківська на Великий збір СНУМу. На сцені, за президією, висіли великі портрети Петлюри, Коновальця, Бандери та Шухевича, на балконі залу – червоно-чорний прапор, а у виступі Ігоря Деркача неодноразово лунало, що СНУМ виховує “патріотів-націоналістів”, а сама структура є “правою націоналістичною організацією”.

Це надзвичайно контрастувало з позицією, що її займали старші товариші по УГС, а тепер УРП. Присутній на зборі Левко Лук’яненко намагався достукатися до молоді спростовуючи “бандерівське походження” червоно-чорного прапора чи прямо закликавши відмовитися від бандерівської ідеології й стати партнером УРП:

“Досі Українська Республіканська Партія, яка раніше називалася Українською Гельсінською Спілкою, була в надзвичайно тісному зв’язку зі СНУМом. Ми дивилися на вас як на частину нашої партії, як на нас самих. Ми не хочемо нав’язувати свою волю, але ми були б дуже задоволені, якби ви розглядали нас як частину самих себе. Щоби ми були просто дві організації на єдиній Україні.

На сьогоднішній день є єдина серйозна опозиційна партія, яка стоїть в опозиції до Комуністичної партії – це Українська Республіканська Партія. Ми хотіли би, щоб ви, СНУМ, став такою ж серйозною опозиційною організацією молоді. І я дуже хотів би щоб ми діяли як єдине тіло, бо в такому разі ми могли б об’єднати і старших людей і молодь в єдиній нашій боротьбі за демократизацію і свободу України.

Отже ж, якщо би ви погодилися з цим то мусіли б стати на ширшу ідейну основу, а не тільки основу бандерівців…”.

Та делегати не лише не дослухалися до голосу лідера УГС/УРП, але частина з них проголосила створення “націоналістичної фракції в СНУМі”. Згодом ця частина Спілки стане фундаментом УНА-УНСО.

Безпосередні зв’язки з бандерівцями чи еміграційним СУМом буде налагоджено дещо пізніше. У серпні 1990 року в Білому Борі в Польщі відбувалася Світова конференція українських молодіжних організацій (СКУМО), де й перетнулися члени СНУМу та СУМу.

З боку Центральної управи СУМу ще раніше виринали ідеї, щоб почати творити організаційні клітини в Україні. На той час тут уже діяли кілька організацій під назвою СУМ, але СНУМ виглядав найбільшою й найцікавішою структурою.

“Зацікавлення було велике, але якщо прислухатися, придивитися, прочитати їхні перші документи, їхні заяви, то різниця між нами була тільки одна, що вони були дуже-дуже політично зафарбовані, – згадує своє враження про СНУМ Віра Гайдамаха, яка мешкала в Німеччині й була членом Центральної управи СУМу, – Ми ідеологічно були близькими, але в нас більше акцент може лежав на громадсько-організаційному аспекті, а в них – політика. І це тривало пару років, щоб дійти до спільного знаменника, що ми мусимо мати виховну організацію. Не політичну, а виховну і це завершилося в 1995 році, здається”.

Результатом СКУМО стало також рішення провести ще одну конференцію, яка мала відбутися в Україні в серпні 1991-го. За підготовкою до неї слідкуватиме КДБ, який у звітах звертав увагу на особливе зацікавлення діаспорного СУМу структурою СНУМу.

“Закордонні організатори конференції прагнуть консолідувати та підпорядкувати своєму впливу існуючі в республіці молодіжні об’єднання, досягти злиття СНУМу з структурами пробандерівського СУМу /функціонує в США, Австралії, Канаді, ФРН, Англії/, готові ради цього піти навіть на призначення керівника СНУМу Деркача І.С. головою об’єднаної світової організації”, – інформував Верховну Раду за день перед відкриттям ІІ СКУМО Голова КДБ УРСР Микола Голушко.

Та події в Україні відбувалися в надзвичайному темпі. Проголошення незалежності 24 серпня 1991-го стало великою несподіванкою і для членства СНУМу. Молодь ще візьме участь у пропагандистських акціях на Сході, пов’язаних із референдумом 1 грудня, але для багатьох це будуть останні організаційні заходи.

“СНУМ все таки створювали для боротьби за незалежну Україну, – пояснює причини змін Андрій Соколов, – І на одній із зустрічей наприкінці 90-го року, Ігор Деркач сказав, що питання незалежності України вирішиться в найближчі 5-10 років, відповідно на цей час СНУМ мала програму. І тут 1991 рік – Україна є. Що робити? Ми опинилися у вакуумі, втратили ту основу, на якій трималися. До цього снумівці не були готові”.

На ІІ Великому Зборі СНУМу, що відбувся 14-15 грудня 1991 року організація змінює назву на “Спілка української молоді”, а в статуті згадано про національне-виховне спрямування Спілки. Пройде ще 4 роки, коли вона стане повноцінною частиною світового СУМу.