Минулого року в Україні гучно відзначили 100-річчя перших визвольних змагань. Цей період став прикладом для подальшої боротьби, а, головне, дав майбутнім поколінням корисні уроки на прикладі успішних та неуспішних урядів та політичних рухів. Ми ж зосередимося на найбільш контроверсійному і, водночас, успішному прикладі української державності та намагатимемося зробити висновки з прицілом на сьогодення та недалеке, я сподіваюсь, майбутнє.
Так, майже 100 років тому, 29 квітня 1918 року до уряду вперше увійшли консервативні сили: було оголошено про створення Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським за підтримки демократично-хліборобської партії і легендарного Липинського. Всього за 8 місяців гетьманату відбулась повна реформа зруйнованого пацифістами національного війська, Українську Державу визнало 30 країн світу, а ще в 23-х були відкриті дипломатичні представництва. Внутрішня політика була також послідовною: конфісковані соціалістами земельні ділянки повернуто їх законним господарям, а інститут приватної власності відновлено. Успішно здійснювалась широка культурна та освітня політики: засновано 150 українських гімназій, два нових університети, створено Українську академію наук і ще десятки культурних та освітніх закладів по всій території України.
Не дивно, що гетьман був популярний серед землевласників, підприємців, середнього і заможного селянства та військових. Інакше кажучи, його консервативну політику цінували саме ті, хто був основою тодішньої України.
Саме тому Скоропадський не міг дозволити собі йти навіть на найменші поступки розбещеній соціалістичними подачками юрби – пролетаріату та безземельному селянству. Така безкомпромісність дорого коштувала гетьманові: вже в грудні того ж таки 1918 року станеться заколот, який згодом призведе до поразки української державності і приходу до влади більшовиків.
На жаль, тоді українці не були готові стати на єдиний вірний шлях державництва та піддались на такі солодкі і такі ж порожні обіцянки соціалістів, демократів і комуністів.
Ця помилка дорого обійшлася українському народу: мільйони українців було вбито та репресовано, країна втратила державність, а зачатки політичної культури зруйновано.
Сьогодні ж, попри всі можливості, українці не поспішають виправляти старі помилки та наступають на ті ж граблі. Суспільство лишається інфантильним та пасивним, чим і користуються внутрішні та зовнішні вороги держави.
На ниві відсутності політичної культури політика стала не інструментом реалізації певних світоглядних моделей та стратегічних завдань, а лише інструментом вгамування фінансових амбіцій конкуруючих олігархічних груп. Так, якщо подивитись на політичну програму будь-якої української «партії» і прибрати з тексту її назву, то ви навряд чи зможете їх відрізнити. Саме тому казати «партія» в українських реаліях недоречно – доцільніше використовувати термін «політичні проекти».
Адже ідеологічна партія має усталену систему цінностей, в неї є довгостроковий план, конкретні програмні цілі та стабільна електоральна група, на яку вона орієнтується і чиї інтереси захищає. Натомість політичний проект працює короткостроково і нехтує інтересами будь-якої верстви населення, декларативно підлаштовуючись лише до забаганок найчисленніших виборців: а саме, – соціально залежних, неосвічених, реакційних верств населення.
Саме тому сучасна українська політика смертельно хвора на неідеологічний популізм. Пересічний українець досі не готовий приймати зважені рішення та працювати на перспективу: він прагне безкоштовної гречки, «долару по 8» та низьких тарифів.
Тим не менш, казати про повний ідеологічний вакуум в Україні було б нечесним.
Якщо українським олігархам було не вигідно та нецікаво інвестувати в політичну освіту, то численні іноземні фонди та грантові програми ліво-ліберального спрямування повною мірою скористались вікном можливостей.
Нагодовані західними грошима, місцеві політруки на численних лекціях та тренінгах подібно більшовицьким агітаторам розповідають про толерантність, застарілість інституту родини та церкви, про гендери та «квірів». Так, на таких проектах немов відлуння «пацифістських» мантр Росії можна почути про необхідність діалогу з агресором, а також тези, що війна не є рішенням, і нам потрібно шукати шлях до примирення.
Як і 100 років тому, нас продовжують переконувати, що ідентичність класова, расова, а сьогодні ще й гендерна, може бути важливіше національної, а «права людини» використовуються, як інструмент для обмеження прав українців на побудову сильної держави.
За таких умов Україна може зникнути, загубившись серед інтересів місцевих олігархів та великих гравців із Заходу.
Єдиний спосіб уникнути катастрофи – відновити політичну культуру і нарешті врахувати інтереси провідної верстви українського населення: підприємців та висококваліфікованих професіоналів, майбутній середній клас.
В складні часи ці люди не збирали антикризових конференцій та форумів. Ці люди не поїдуть за кордон по привабливий грант і не злякаються першого ж пострілу. Їм є що втрачати: вони мають родину та улюблену справу. І будуть працювати і надалі, як робили це завжди.
Саме для цих людей і має бути створена консервативна партія, яка має стати вогником здорового глузду серед незчисленних політичних проектів олігархату та ліво-ліберальної пропаганди. І саме тут вони знайдуть те, що давно шукали:
1
Орієнтир на довгострокову перспективу. Консервативна партія це не «реформатори за викликом» і не швидкі результати «вже сьогодні». Ця філософія завжди передбачає системність та послідовність. Консервативна партія стане тією силою, яку підтримуватимуть цілі покоління: від батька до сина. Консерватори не витрачатимуть бюджетні кошти на закриття соціальних дір в бюджеті заради короткочасного задоволення електорату чи новомодних європейських тенденцій, а інвестуватимуть їх у пріоритетні, перспективні галузі, здійснять безкомпромісну модернізацію державних інститутів.
2
Гнучкість та адаптованість. Як партія раціонального вибору та розумних компромісів заради Мети, консервативна партія збереже здатність реагувати на нові виклики, не втрачаючи послідовності.
3
Підтримка бізнесу та економіки. Саме консервативна партія виступить єдиним адвокатом тих, хто вміє заробляти гроші і сплачує податки. Забезпечення функціонування прозорого та відкритого ринку стане пріоритетним завданням майбутньої консервативної партії. Саме консервативна партія має покласти край безвідповідальному проїданню українського бюджету – жодних соціалістичних компромісів за рахунок платників податків.
4
Орієнтація на вічні цінності. Цінуючи свободу, консерватор не плутає її з вседозволеністю та розбратом. Завдання консервативної партії – стати моральним орієнтиром суспільства, скориставшись скарбами історії та традицій і передати тисячолітній вогонь нащадкам.
5
Самодостатність та україноцентризм. Майбутня консервативна партія не запрошуватиме в Україну «варягів» – гастролерів, що прагнуть заробити на українцях. Партія не чекатиме тисячі мігрантів, яких потрібно буде забезпечувати за рахунок бюджету та давати їм робочі місця. Безжальні уроки минулого свідчать про те, що такі експерименти вартують надто дорого.
Отже, саме зараз маємо скористатись історичним шансом та взяти на себе відповідальність робити великі справи і стати господарями на своїй землі.
Нарешті в суспільстві є запит на зрілі політичні сили та консерватизм як державницьку ідеологію, є люди, які мають тверді принципи, готові працювати і брати на себе відповідальність.
Чи готові українці скористатись цим шансом і не повторити помилок 100-річної давнини ?
