Гонконг у тумані

Єлизавета ЛУЖИКОВА, Фонд «ПОСТУП»

Коли підлітаєш до Гонконгу, він видається острівцем посеред моря. Звідси починається злітна смуга. Здається, вона виринає прямо з-під морської хвилі. Льотчик повинен бути асом, аби посадити літак на цей п’ятачок. Якщо летіти до Гонконгу з Пекіну, то, трапивши до його аеропорту, нез’ясовно починаєш розуміти, що означає китайське гасло: «Одна країна – два способи життя».

Обидва аеропорти – найбільші у світі. Але, різниця у тому, що у Гонконзі ти можеш вільно розправити плечі та не відчувати на собі дію «Великого Брата». Нема необхідності сканувати відбитки пальців, сітківку ока, телефони і т. д. – як це робиться у Пекині.

Коли трапляєш безпосередньо до міста – раптом ловиш себе на думці: всупереч тому, що на кожному кроці тебе офіційно переконують, мовляв, Гонконг – складова частина Китаю, – реальність з тією ж наполегливістю намагається довести зворотнє. Справа навіть не у тому, що мешканці півострова, який видається островом, більш схожі на європейців, ніж на мешканців материкового Китаю, – поведінкою, манерою вдягатися, якістю життя.

Та у них є щось невловиме, що не робить їх ані британцями (вважаючи на 99-річну аренди Гонконгу Великобританією), ані китайцями. Недарма останні опитування показують, що з більш, ніж 7,4 мільйонного населення, тільки 11% вважають себе китайцями. Ця квінтесенція протилежних культур породжує нову націю, чия відокремленість практично невловима.

Може, через це не є секретом факт багаторічної міжетнічної неприязні між Гонконгом та материковим Китаєм. У першу чергу, мотив протистояння походить від практики колаборації місцевого населення з будь-якими завойовниками, що має стародавнє коріння (це географічно детерміновано). Як результат, Гонконг перетворився на провідний фінансово-економічний центр Азії, з котрим сьогодні може конкурувати тільки такий регіональний флагман як Сингапур.

Отже, що собою являє Гонконг сьогодні?

Гонконг– спеціальний адміністративний район КНР, розташований на Коулунському півострові. Він з заходу, півдня та сходу омивається Північно–Китайським морем. На півночі Гонконг межує з найбільш динамічно развинутою китайською провинцією Гуандун, де діє особлива економічна зона Шеньчжень. У цій материковій провінції, свого часу, був губернатором Голова КНР Сі Цзяньпін. Те, що Гонконг – один з найглибших у світі природних морських портів, а також те, що ведення економіки відбувається у рамках британського права, було та є головними каталізаторами найпотужнішого притоку інвестицій до автономії.

У 1842 році Гонконг було захоплено Великобрітанією та перетворено на колонію згідно з Нанкінським договором. У 1860 році, після поразки у Другій Опіумній Війні, –території Коулуньского півострова були передані на довічне володіння Великобританії, згідно з Пекінським договором. У 1898 році Великобританія арендувала у Китаю на 99 роки прилеглу територію на півночі Коулунського півострова та остров Ланьтау, що разом отримали назву Нові Території. Цікаво, що Китай як незалежна держава з’явився тільки у 1911 році, а договір про аренду було заключено зі згаданою вище маньчжурською Імперією Цин. Великобританія визнавала цей договір аренди та ніколи не відмовлялася від зобов’язань передати Китаю Нові території до 1997 року – хоча мала змогу це зробити, зважаючи на зміну суб’єкту договору.

Вважалося, що оскільки Декларація ООН про деколонизацію – від 1960 року – не передбачала розділу колоній, у британської сторони не було іншого виходу, ніж як повернути Гонконг до складу Китаю. Однак, референдум з питання незалежності Гонконгу не проводився. Більшість експертів у галузі міжнародного права вважає, що даний факт, хоч і не є прямим порушенням, проте, може стати приводом для звернення офіційного представника Гонконгу до ООН, оскільки Декларація направлена на надання незалежності не тільки колоніям, взагалі, але й їхньому населенню, зокрема. У той же час, ситуація ускладнена тим, що у гонконгців регіональна ідентичність превалює над національною. Однак, при вирішенні питання про повернення Гонконгу до складу КНР, – настрої та ментальні особливості населення півострову не було враховано. І це мало фатальне значення. Бо, вважаючи на існуючу систему міжнародного права, у мешканців півострову є надія на визнання суверенітету Гонконгу на рівні ООН, хоча процес буде довгим та складним.

Повертаючись до історії, нагадаємо, що у 1997 році КНР набула суверенітету над територією півострову. Згідно зі спільною китайсько-британською декларацією та Основним законом Гонконгу, останньому надана широка автономія до 2047 року – тобто, малося на увазі, що напротязі 50 років після цієї події – півострів житиме під гаслами «Одна країна, дві системи» та «Самоуправління в умовах високого ступеню автономії». До 2047 року уряд КНР відповідає тільки за спільні оборону та зовнішню політику.

Гонконг має власні законодавство, поліцію, грошово-фінансову систему, мито, іміграційну політику, представництво у міжнародних організаціях та на міжднародних заходах (наприклад, таких, як Олімпійські Ігри).

Стосовно політичного устрою, варто відмітити, що поки півострів був колонією, його губернатора призначала королева Великобританії. Після повернення території під юрисдикцію Китаю – ії очолює Головний міністр Адміністрації Гонконгу, якого обирає Комітет з виборів Головного міністра Адміністрації Гонконгу, що то складається з 800 членів. До складу цього комітету входять різноманітні професійні групи ділової еліти. Всі інші державні службовці чи законодавці призначаються Головним міністром Адміністрації (прямо або посередньо), чи обираються виборцями. Все це повинно гарантувати повну політичну, законодавчу, економічну незалежність Гонконгу від материкового Китаю. Однак, процесуально Пекін, практично, замістив незалежних потенційних виборщиків на про-китайськи налаштованих, включно з парламентарями та суддями.

Для того, аби будь – який закон, прийнятий парламентом автономії, набрав сили, його повинен підтримати Головний міністр та більшість депутатів Законодавчих Зборів Гонконгу. Як і у випадку з обранням Головного міністра Адміністрації, парламент має обиратися у кілька етапів: половина його членів вибираєтся шляхом загального голосування населення, розбитого за територіальною ознакою, а друга, яка представлена групами фізичних осіб та організаціями, – за професійною (функціональною). Ці групи представляють найбільш значущі сфери економіки Гонконгу. Однак перспектива прямого обрання парламенту існує: згідно з Основним законом, у майбутньому – після 2047 року – всі депутати Законодавчих Зборів повинні будуть обиратися через загальне голосування. Не секрет, що основне інвестиційне притяжіння Гонконгу полягає в його економіці, яка тримається на чотирьох китах: вільному ринку, низькому оподаткуванні, невтручанні держави у економіку та англійському праві. Будучи офшором, Гонконг не стягує НДС та мито на імпорт – за винятком спиртного, метилового спирту, тютюну та мінеральних мастил. Плюс до цього, у Гонконзі не діє принцип фінансової резидентності. Ставка податку на прибуток для компаній, які ведуть діяльність на території Гонконгу, становить 16,5 %. За даними Світового банку, у Гонконзі стягується 3 види податків, з яких 17,6% – податок на прибуток, 5,1% – трудовий податок, 0,1% – інші. Сумарна ставка податків становить 22,8%.

Основним провайдером інвестицій у Гонконгу є однойменний Міжнародний Фінансовий Центр, що то перетворився на найбільший транзитний вузол світових фінансів та тісно пов’язаний з Лондонським МФЦ. Сам Центр створювали британці за власне англійськими стандартами, на базі місцевої золотої біржі. Наявність порту та розвинутої інфраструктури, а також гра за британськими правом та правилами дозволили Гонконгу не тільки диверсифікувати економику, але й зробити так, що 90% від ВВП становить сфера послуг. У тому числі, послуг фінансових. Тоді, як у 70-80-і роки приблизно такий же рівень належав промисловому виробництву. Для Гонконгу, який не має власних копалин, це означало укріплення суверенітету та певне позбавлення додаткової залежності від материка. Завдяки цьому економіка Гонконгу жорстко конкурує з економіками Сингапуру, Південої Кореї та т. д.. При цьому МФЦ Гонконгу є прямим конкурентом МФЦ Сингапуру, МФЦ Мумбаї та МФЦ Шанхаю.

Про що намагаються замовчати?

Вважається, що розвиток Гонконгу почався завдяки його колонізації британцями у 1841 році. Але це не так. До завоювання півострова посланцями З’єднаного Королівства тут з’явилися єврейські клани торговців опіумом, шовком, чаєм та іншими колоніальними товарами. Перш за все, це були найбагатші сім’ї сефардів – Сасун та Кадурі, які потягнули за собою одноплемінників з країн Близького Сходу, Індії, Британії та Нідерландів. За наявною архівною інформацією (University Archives, University of Hong Kong, Our Home, Our History: The Hong Kong Heritage Project, Government Records Service) саме ці два клани мали доступ до вищого керівництва Великобританії та США і змогли пролобіювати вступ обох країн у так звані «опіумні війни» з Китаєм у зв’язку з існуючими торговими обмеженнями для іноземців на китайському ринку. Згідно з китайськими джерелами, Перша Опійна війна 1840-1842 років велася Великобританією проти Імперії Цин. Передумовою війни був перекіс торгового балансу між двома країнами на користь Китаю. Причиною цього була китайська політика відгородження імперії від іноземного впливу. Того часу опіум був товаром, який користувався у Китаї попитом і міг вирівняти торгівельний баланс, приносячи англійцям та посередникам величезний прибуток. Однак його продаж заборонявся імператорськими декретами. Контрабанда опіуму тривала кілька десятиліть, допоки у 1830-х роках Китай жорсткою відповіддю не поклав їй край. Проводячи політику щодо захисту китайської економіки від наркотиків, у грудні 1839 року імператор закрив ринок країни для всіх комерсантів і контрабандистів з Англії та Індії, що призвело до оголошення Великобританією у квітні 1840 року – війни з Імперією Цин. На підтримку війни також висловився президент Сполучених Штатів Америки – демократ Мартін Ван Бюрен. Згідно з договором, Імперія Цин сплачувала Великобританії вагому контрибуцію, передавала британській короні півострів Гонконг та відкривала китайські порти для англійської торгівлі. Британська казна отримала від продажу опіуму велетенське джерело доходу. В імперії Цин розпочався довгий період послаблення держави та громадянського заколоту, що призвело до закабалення країни з боку європейських держав і гігантського поширення наркоманії, деградації та масового скорочення населення.

У 1854 року Великобританія, Франція та США спробували переглянути договори 1841–1842 років, вимагаючи собі права необмеженої торгівлі на всій території Китаю і офіційний дозвіл на торгівлю опіумом. Проте політичні інтриги не призвели до потрібного результату. Тому після закінчення Кримської війни, у жовтні 1856 року, Великобританія розв’язала нову війну в Китаї. Незабаром до Англії приєдналася і Франція. Росія – в обмін на територіальні поступки – надала Цинській імперії військову допомогу.

У грудні 1857 року англо-французькі війська оточили місто Кантон і зажадали підписання договору на важких для Китаю умовах. Китайський уряд не погодився на ці вимоги. Тоді англо-французькі війська захопили і зруйнували місто. У 1860 році об’єднана англо-французька армія завдала маньчжуро-монгольським військам вирішальної поразки і стала загрожувати Пекіну. 24-25 жовтня 1860 року було підписано Пекінські договори, за якими Імперія Цин сплачувала велику контрибуцію, відкривала для іноземної торгівлі Тяньцзінь, дозволяла використовувати у колоніях Великобританії та Франції – китайську робочу силу , на кшалт рабської. З цього моменту до Великобританії переходила південна частина Цзюлунського півострова, а Росія отримувала Усурійський край. Причому, останній формально не належав Китаю, будучи спадковим заповідником маньчжурської династії, яка мала права на розпорядження за власним бажанням та на обмеження заселення цієї території китайцями протягом двох попередніх століть. Посредниками у організації переговорів та налагодженні каналів торгівлі були вище згадані єврейські клани, котрі, окрім розвитку торгівельних каналів, заложили основу для развитку фінансово-кредитної системи Гонконгу. Оскільки вони набирали тільки єврейський персонал, то у 1880 році до Гонконгу рушила друга хвиля єврейської еміграції. З Іраку та Індії – кваліфіковані спеціалисти-сефарди, з Росії та Балкан – переважно, єврейська біднота з числа ашкеназі.

Члени обох кланів мали крайній вплив на півострові, входили до складу його виконавчих і законодавчих органів, а один з єврейських лідерів навіть був його губернатором. На даний момент члени клану також є депутатами Парламенту та мають значний вплив на ситуацію на всій території автономії. Станом на 2016 рік з євреїв, які тривалий час проживали у Гонконзі, 39% були громадянами США, 27% – Великобританії і 17% – Ізраїлю.

Серед найбільш впливових та знакових фігур єврейського бізнесу Гонконгу виділяються: Майкл Кадурі (голова і співвласник CLP Group, Hongkong and Shanghai Hotels і авіакомпанії Metrojet, член ради директорів групи CK Hutchison Холдінгс) та Джеймс Мейер Сасун (виконавчий директор групи Jardine Matheson, директор компаній Hongkong Land, Dairy Farm International Holdings, Mandarin Oriental Hotel Group і Jardine Lloyd Thompson Group, голова Китайсько-Британської ділової ради), які, у свою чергу, тісно пов’язані з єврейськими лобістами США, Великобританії та Ізраїлю. Ці «вершки вершків» розглядають Гонконг як вхідні ворота до китайської економіки. При цьому єврейський бізнес Гонконгу продовжує грати роль посередника та модератора між сторонами. І від нього залежить, певною мірою, хід всіх процесів на півострові. У тому числі, політичних. Це те, що лежить на поверхні.

На наш погляд, конкурентами для верхівки бізнесу автономії є провладні угрупування материкового Китаю, які роблять все, аби зменшити конкурентоспроможність опонентів з півострова. Сьогодні у Гонконзі мова йде про різке посилення у бік жорсткості правил гри з боку т. зв. «шанхайської» групи, ставлеником котрої є Голова КНР Сі Цзянпін. Відомо, що ще за часів губернаторства, Сі пов’язували з Гонконгом достатньо тісні зв’язки. Це й не дивно, оскільки провінція Гуанжоу безпосередньо межує з півостровом та всі торгово-економічні, фінансові взаємини залежать від поставок з материка. Принаймі, за даними місцевих експертів, мова може йти про бізнесові відносини з Гонконгом членів родини Сі. І це відбувається на фоні китайської системної кризи, яка розпочалася задовго до нинішньої американсько-китайської торгівельної війни та поглиблюється значними темпами.

Гонконгзькі експерти-політологи заявляють про те, що протести останніх років пов‘язані з критичною жорсткістю політичних решень Сі Цзянпіна у порівнянні з діями угрупування попереднього голови Китаю, Ху Цзінтао, який надавав перевагу досягненню домовленостей з автономіями та вирішенню внутрішньопартійних справ, включно з боротьбою з тіньовим банкінгом. Тоді як наступник Ху намагається розмовляти з регіонами з позиції сили, а також має намір стати Мао-2, не збираючись уходити на покій після другого терміну правління. Однак, внутрішня цензура джерел інформації не дає їм змоги назвати реальну причину того, що відбувається у Гонконзі. Та ми можемо припустити, що на тлі масових міхурів та роздмуханої економіки, торгівельної війни, змін пріоритетів нового керівництва Групи Світового Банку та можливої відмови останньої від фінансування китайських проектів – для Сі критично важливо знизити власне на материку рівень протестних настроїв, демонструючи жорстку силу та «хто у домі хазяїн» у автономіях. Скоріш за все, Сі не бажає опинитися у ролі своїх давніх попередників, які після «опіумних війн» змушені були підписати принизливі для Китаю договори. І це є першім мотивом жорсткої поведінки Сі, який на початку свого першого терміну видавався трохи лібералом. Принаймі, тоді було покладено кінець переслідуванню Фалуньгун та однопартійності. Останнє тоді налаштувало проти Сі регіональні відділки КПК.

Другим мотивом є те, що угрупування «шанхайців» тісно пов’язане з технологіями «тіньового банкінгу», а сам Гонконг з його МФЦ є одними з головних регіональних та світових транзитних центрів з виведення тіньових фінансових потоків за кордон. Шанхай та його однойменний МФЦ значно поступаються Гонконгові за всіма показниками. Особливо це є вирішальним фактором з точки зору нинішньої системної кризи. Відповідно, нинішнє керівництво намагається вирішити проблеми Шанхаю за рахунок Гонконгу, включно з переносом акцентів з Гонконгських МФЦ та біржі – на шанхайські. У Сі нема часового ресурсу для очікування до 2047 року, коли півострів остаточно втратить залишки незалежності та повністю інтегрується у Китай (а чекати доведеться ще 28 років!). Тому материкова влада вирішила прискорити ці процеси вручну, силовими методами. І якби протестів не було – їх потрібно було б створити.

Третій мотив пов’язаний з фактором анти-китайських настроїв еліт Тайваню та Макао. Колишні колонії, як і Гонконг, стурбовані ситуацією, та бояться повторити його долю. Зараз вони змушені шукати підтримки у регіональних интересантів з Південно-Східної Азії та їхніх партнерів – тих же американців, європейців, австралійців.

Четвертим мотивом можна відзначити нестійке становище Сі у ЦК КПК. Про це бояться згадувати, посилаючись на те, що губернатори та члени ЦК присягнули Голові КНР на вірність ще під час формування списку членів ЦК перед XIX з’їздом КПК. Але ті, хто знає внутрішньопартійну ситуацію, кажуть, що вірити цій клятві не доводиться. «Шанхайці» налаштували проти себе регіональні еліти, у них багато опонентів у середовищі провідних сил партії, особливо молодих, яких не тільки не влаштовує, але й лякає загроза багатострокового монополізму на керівні крісла, що закреслить на десятиріччя можливість кар’єрного просування. Про членів ЦК – «нешанхайців» й говорити не доводиться – варто хоча б згадати історії числених товаришів Сі по партії, котрих назвали «корупціонерами» та екзекутували – або відправивши до таборів для перевиховання, або просто розстрілявши. Проте, жорсткий курс не дозволяє «зачистити» територію від усіх опонентів. Особливо це стосуєтся членів угрупування попередника Сі – Ху Цзінтао, основного борця з тіньовим банкінгом. Згадаємо також, що Ху перед своїм обранням домагався суду над своїм попередником – Цзянь Цземінем, котрий також походить з «шанхайців». Але у ЦК вирішили не виносити сміття з хати та спустили розслідування щодо Цзяня на тормозах. Наслідком для Ху стало те, що під час інспекцій у регіонах з найбільшим рівнем тіньового банкінгу – на останнього було скоєно кілька невдалих нападів.

П‘ятий мотив визначається бігством материкового китайського капиталу. У тому числі, або транзитом через МФЦ Гонконг, або через резидентство у МФЦ та інвестування у економіку автономії. Зміцнення політики Пекіну щодо Гонконгу вже викликало напруження у бізнес – середовищі півострову та посилило вивід активів далі, до Сингапуру та Північної Кореї. Інвестори несуть значні збитки. У тому числі, і найближчі родичі Сі, котрі, якщо вірити опозиційній китайській пресі, вклали особисті кошти у різні активи, включаючи елітну нерухомість Гонконгу.

За тими ж джерелами, для родичів Сі, у яких основні активи знаходяться за межами Китаю, – скоріш за все, важливі але не кріитично – фінансові втрати від активів у Гонконзі – значна частина родини мешкає у Нью-Йорці. Набагато складніше для самого Голови КНР не допустити об’єднання бізнес – оппонентів сім’ї з верхівкою Гонконгської опозиції та зовнішніми інтересантами, як західними, так і регіональними.

Причому, варто замислитися над складом верхівки опозиції. Це не молодь з протестів і не пересічні мешканці Гонконгу. Реальна лідери опозиції – це ті, чиї інтереси увійшли у жорсткий конфлікт з інтересами Сі. Наприклад, мізком та гаманцем опозиції однаково можуть бути представники стратегічного ізраїльського концерну, якого категорично не допускають на китайський ринок, та, у рівному ступені, – члени родин знищених внутріпартійних опонентів. Наприклад, згадайте історію Бо Сілая, колишнього конкурента Сі у партійному керівництві. Оскільки з розстрілом Бо справа не скінчилася – де гарантиії, що ізраїльтяни чи ті ж саудівці завтра не звернуться з цікавими пропозиціями на членів родини загиблого? Таких потенціальних опонентів у китайського лідера – безліч. Криза не множить друзів. Навіть у вузьких колах верхівки ЦК КПК.

На тлі системних фінансово-економічних труднощів Сі повинен остерігатися не тільки цього переліку. Для Китаю та його лідера особисто нові інфраструктурні проекти – рятівний жилет. Проте, він раптом може потягнути свого власника на дно, в залежності від того, як зміниться чи вже міняєтся політика нового керівництва Групи Всесвітнього Банку. Мова йде про можливість перегляду чи навіть відмови – часткової чи повної – кредитувати китайців (омріяний проект Пояс – Путь, зокрема). І це примушує багатьох регіональних гравців розпочати пошуки нових глобальних партнерів та створювати нові альянси. Протести у Гонконзі стануть лакмусовим папірцем для тих китайських «друзів» з країн догоняючого розвитку, які засумнівалися у китайських надійності, міцності та платоспроможності. У цій ситуації Китай не може дати слабину. Не треба купуватися на відомості про відозву законопроекту щодо екстрадиції гонконгських злочинців до материкового Китаю. Відозва прийнята для пропонування іншої за формою, але не за суттю, моделі закону. Таким чином, за нашими прогнозами, Сі намагатиметься дотиснути протестувальників, а кара стане показово лютою. Приблизно так, як це було продемонстровано у серпні у партнерській до Пекіну – Москві. І Китай може використати не тільки звичне для нього силове рішення. Скоріш, це буде фінансовий тиск чи гібридний.

За ситуацією також активно спостерігає китайський бізнес , що потроху починає пакувати речі та виводити активи. Побоювання репресій робить поступливішими та щедрішими у ставленні до гонконгської опозиції тих , кому вже вдалося вивести активи та покинути територію материка. Звідси – залучення до ситуації кращих світових фахівців з числа кризис–менеджерів та політтехнологів.

Однак у нинішній небезпечній грі є беззаперечний переможець. Той, хто виграє від протестів у Гонконзі, у будь-якому випадку. Це – американський президент Дональд Трамп.

Давайте пофантазуємо. Наприклад, ситуація змушує Китай йти на перемовини. Тоді американським візаві по торгівельній війні залишається тільки чекати на дзвінок з Пекіну. Або, припустимо, що Сі вдається впоратися з протестами за рахунок використання сили та запуском маховика репресій – тоді починаються міжнародні розслідування, санкції, арешти рахунків і так далі. Нарешті, навангуємо варіант, коли китайці підуть на поступки і Трамп почне галасувати про свій внесок до розвитку демократії… Нарешті, чого доброго, американська сторона забагає допомогти мешканцям півострова – звернутися до ООН із вимогою надання суверенітету за результатами проведеного референдуму серед гонконгців. Того самого, що забули провести у 60-х. А настрої жителів Гонконгу широко відомі. Тоді Сі не позаздриш – його з’їдять свої ж.

Опозиція Гонконгу

Формально Гонконг має власну правову систему та кордони, а також права, включно з фундаментальними правами людини, такими, як свобода зборів та свобода слова і т.п.. Наприклад, про-китайскі журналісти полюбляють нагадувати, що мешканці півострова можуть вільно вшановувати пам’ять жертв подій на пекінській площі Тяньаньмень, коли у 1989 році було розстріляно демонстрацію неозброєних студентів. Тільки за одне згадування щодо цих подій – у материковому Китаї загрожує термін ув‘язнення та відбуття кари у таборі для перевиховання іноді, як показує досвід –навіть без суду та певного терміну.

Для перемоги протестів потрібна єдність. У Гонконзі нема єдиного опозіційного руху. Є розрізнені політичні сили з різноманітними вимогами. Одні виступають за демократизацію політичного життя, інші – за перегляд судових рішень щодо переможців виборів, яким не дали прийняти присягу та працювати у парламенті , треті – за відділення від Китаю та набуття власного суверенітету, а четверті – за визнання мешканців Гонконгу самостійним народом.

Наприклад, одна з провідних гонконгзських НГО – «Демосиста» (香港眾志, Воля народу) виступає за самоовизначення Гонконгу. «Демосиста» створена за моделлю Тайваньської партії «Нова влада», яку було сформовано лідерами руху «Соняшник». Партія вперше у історії здобула 113 місць у парламенті на виборах 16 січня 2016 року. Їхні партнери з Демократичної прогресивної партії (ДПП) на чолі з нинішнім президентом Цай Ін-Венєм отримали 68 місць. Правляча раніш партія Гоміньдан – загубила представництво та перейшла до опозиції. Деякі експерти вважають, що, у даному випадку, не обійшлося без допомоги материкових сил, оскільки Гоміньдан майже завжди була одним з головних опонентів КПК.

Але одна справа – Тайвань, інша – більш значущий у поточний момент Гонконг, де китайці зробили все, аби будь-які політичні процеси погоджувалися та були контрольовані материковим Центром.

Репетиція нинішніх протестів у Гонконзі почалася у кінці вересня 2014 року. Це були масові виступи проти спроб центральної влади Китаю заважати проведенню вільної виборчої кампанії у 2017 році. Протести отримали назву «Революція парасольок». У 2014 році уряд Китаю заявив, що дозволить виборцям Гонконгу голосувати за своїх лідерів за списком, схваленим про-пекинським комітетом. Подібну схему міжнародні експерти назвали «фіктивною демократією». Демонстранти тоді протрималися 3 місяці, у грудні поліція розігнала та ліквідувала табір протестантів.

Основу протестів у 2014 році, як і нині, становила молодь, що дуже зближує протести у Гонконзі з цьогорічними російськими. Як і методи подавлення. Більш того, ми вважаємо, що правлячі угрупування обох країн використовують взаємний обмін досвідом. Окрім цього, спільнім є те, що нинішні протести – як і у РФ, так у Китаї, були досить строкаті за тематикою – проти підвищення проїзду на транспорті, проблем екології та місцевого самоврядування, проти розповсюдження банкнот, які легко підробляються, за загальне пряме безпосереднє виборче право і таке інше.

Також загальним місцем стає ігнорування центральною владою ментальних, правових, соціальних, культурних вимог населення територій. Заїждженим став приклад Хантінгтона щодо самоідентифікації Нових територій, тобто «тигрів» на кшалт Гонконгу. Китайська верхівка просто це ігнорує, використовуючи відносно автономних районів термін «єдиний китайський народ» – що синонімічно дефініції «єдиний радянський народ» епохи пізнього Брежнєва. Скоріш за все, на ситуації відбивається досвід навчання китайських партійних працівників та ідеологів старої формації у СРСР, а потім – у РФ.

У той же час, соцопитування університету Гонконгу демонструють, що учасники протестів не идентифікують себе разом з населенням материкового Китаю. Вони являють собою – як і змальовує Хантінгтон, – «гібрид східної ментальності, загартованої життям та світоглядом західної цивілізації». Саме цей гібрид примушує молодь брати участь у нескінченних протестах та сприймати будь-яке зіткнення з материком як особисту боротьбу. Це відчуття посилюється у зв’язку з тим, що хвиля протестів 2014 року ні до чого не призвела, а її лидерів було засуджено до різних термінів ув’язнення.

Все більше дії місцевого самоврядування Гонконгу потребують згоди центральної влади. Більш того, на місцевих виборах 2017 року 12 осіб з числа кандидатів – переможців було дискваліфіковано судом за сміхотворним звинуваченням. Добре, якби потенційний депутат вигукнув після прийняття присяги лозунг: «Гонконг – не Китай!», як це зробили двоє з тих, кого не допустили до влади. Все-таки у цьому є хоч якесь логічне підгрунтя. Але ж половину з 12 парламентарів , котрих не допустили до парламенту, наприклад, було звинувачено у недостатньо урочистому проголошенні клятви депутата, погану дикцію чи додаткові слова, що їх нема у клятві – та т. д.. Після цього були дискваліфіковані ще 6 обраних депутатів, які відмовилися від введеної центральною владою процедури підписання бланку з підтвердженням згоди у тому, що «Гонконг є невід’ємною частиною Китаю».

Спроба просунути заздалегідь провальний Закон про екстрадицію – ще один приклад ініціативи місцевих чиновників на чолі з Головним міністром Кері Лем. Закон у редакції, що відкликана, присвячений особам, які скоїли злочини на території Гонконгу. Незалежно від його редакції, швидше за все, закон буде прийнято. Протестуючі гонконгці та світова спільнота, що підтримує їх, розцінюють дану ситуацію як спробу придушення інакомислення. Оскільки інтерновані особи можуть без суду та слідства опинитися у системі таборів для перевиховання. При цьому закон торкнеться не тільки громадян Китаю, але й іноземців, включаючи громадян Великобританії та США. А це може потягнути за собою інші звинувачення. Наприклад, у шпигунстві (згадайте, як це було за часів Мао чи Сталіна).

Паралельно з цим, Пекін у власних інтересах активно використовує професійну частину гонконгського парламенту, члени якої представляють різноманітні професійні та бізнесові групи. Основним завданням цих депутатів є пресинг на відповідні співтовариства. Особливо – у питанні запобігання участі працівників відповідних компаній у акціях протесту. Так, у результаті тиску Пекіну, змушений був подати у відставку Руперт Хог, виконавчий директор Cathay Pacific Airways, що базується у Гонконзі. Співробітникам компанії, які взяли участь у протестах заборонили допуск до польотів. А PwC, Deloitte, KPMG та Ernst & Young, змушені були публічно засудити дії своїх співробітників-протестувальників

Цілком ясно, що протести – а у них бере участь майже половина гонконгського населения – не здатні самі по собі тривати без будь-якогось підживлення. Те ж можна сказати про придушення виступів. На силові дії владі також потрібні ресурси. І Гонконг з його протестами – не єдина бунтівна автономія. Ще є згадана СУАР, Тибет, Внутрішня Монголія. І, зосередивши увагу на околицях, можна прогавити соціальний вибух у центрі. Зрозуміло, що у відповідь на дії Пекіна йде об’єднання нинішніх та потенційних спонсорів протесту. До цього, в однаковій мірі, залучились як місцевий бізнес, так і зовнішні інтересанти, що то їх Китай активно не допускає на свої ринки, влаштовуючи щось на кшалт біржевих інтервенцій. Наприклад, мова йде про штучну волатильність цін на акції найбільших гонконгських компаній з іноземною присутністю, обмеження ліцензій, доступу та іншого.

Тепер про наслідки того, що відбувається.

Більшою мірою вони торкнуться не тільки і не стільки Гонконгу. І навіть не Великобританії, яка, за думкою числених експертів, є не лише колишнім патроном автономії, але й нинішнім. І, можливо, найбільшим зовнішнім китайським партнером у галузі тіньового банкінгу. У цій боротьбі постраждають найслабші у ланці – критично залежні від Китаю країни Центральної Азії та ще більш залежна Росія. Саме за їхній рахунок китайська сторона націлена компенсувати як збитки, від кризи, так і протестів. У той же час, не постраждає далека від Піднебесної Україна, оскільки представники КНР уже націлилися взяти участь у відновленні Донбасу за рахунок коштів ООН. Правда, з прибутками від Гонконгу це не зрівняється, але… Однак, донбаський пиріг вже кілька років як поділено. Хто не встиг – той запізнився. І, у даному разі, запізнилися китайці. Втім, є шанс, що великі гравці домовляться і повернуться до статусу-кво, забувши про все до чергового нерозв’язного конфлікту інтересів. Тим більше, що у всіх сторін у запасі є надія на стратегічний талант непотоплюваного єврейського бізнесу з Гонконгу. Нащадків тих самих реальних переможців обох опійних війн.