Іловайськ як він є. Фільм про війну, на який ми довго чекали

В український прокат вийшов фільм «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас»

Кінострічка створена без державних грошей та за участі безпосередніх учасників подій, про які йдеться у фільмі. Авторами сценарію стрічки є Михайло Бриних і Тарас Констанчук, який виконав одну з головних ролей у картині – командира штурмової групи батальйону “Донбас” Бігшута. Режисером фільму став дебютант Іван Тимченко.

Фільм розповідає про події липня-серпня 2014 року, коли українська армія та добробати, зокрема, “Донбас” потрапили в оточення під Іловайськом і згодом були розстріляні регулярною російською армією під час виходу через так званий “зелений коридор”.

Фільм обертається довкола добровольців батальйону «Донбас», показує їх у різних ситуаціях – від цілком мирних епізодів, які знайомлять нас із побутом та звичками бійців – до бойових сцен, у яких ми бачимо їхню військову підготовку, поведінку в бою, їхні перемоги та їхні втрати. Загалом картина веде мову про кілька військових операцій, які плануються у штабі та згодом втілюються, проте і планування, і його втілення зовсім не схожі на звичне нам кіно. Війна тут переплетена зі звичайним життям і перед нами радше демократичний процес прийняття рішень, який бійці принесли на війну з мирного життя, аніж сувора військова дисципліна та звична статутна ієрархія. Відтак головними у фільмі є інші чесноти – бойове братство, солдатська солідарність, взаємна підтримка.

За словами сценариста Михайла Бриниха, фільм творився як поліфонічний роман, у якому об’єдналося багато сюжетних ліній та персонажів. Така поліфонічність дала змогу показати чимало явищ та суспільних процесів того часу, без яких важко збагнути контекст багатьох подій фільму.

Водночас ця поліфонічність створила певні складнощі із розумінням того, хто ж є головним героєм картини. Зрештою, такі труднощі з ідентифікацією входили у завдання сценариста та режисера стрічки, які прагнули створити більше колективний, аніж індивідуальний портрет. За словами режисера картини Івана Тимченка, головним героєм фільму є сам батальйон “Донбас”. Особливо це помітно з фінальних епізодів картини, власне, із титрів, які говорять про війну більше, ніж очікуєш.

Разом з тим, у фільмі є низка впізнаваних реальних людей, серед яких, скажімо, Марко Паславський (Франко), американський військовий, майор у відставці, який прийняв українське громадянство та став добровольцем батальйону “Донбас”. Або Олександр Романенко (Скіф), ветеран афганської війни. Чи командир першого взводу першої роти батальйону Сергій Шкарівський (Шульц), який не був професійним військовим. Усі вони загинули й сцена прощання з ними є у картині.

В інших персонажах відбулося поєднання реальної особистості та її художня інтерпретація. Михайло Бриних каже, що не прагнув стрічатися із родичами та близькими загиблих, оскільки не хотів, аби документальна правда заважала художній.

І все ж головний герой у фільмі є. Це той самий Тарас Констанчук, Бігшут, який стає центральним персонажем після поранення, коли він – разом із побратимом Квентіном – переховуються в Іловайську. Там на Бігшута починає полювання колишній полковник ГРУ Ринков, який прибув на Донбас у пошуках свого сина. Як головний герой, Бігшут проявляє усі найкращі якості екранного солдата – він стриманий, зібраний, раціональний, водночас він не втрачає боєздатності, а у фіналі проявляє шляхетність. Саме у Бігшуті найбільше проявилися кінематографічні умовності цієї історії. Лінія Бігшута – це фактично трилер, у якому ти переживаєш за долю героя до самого фіналу. В усьому іншому “Іловайськ” – фільм мультижанровий, у якому поєдналася документальність із вигадкою, локальний контекст із епічністю.

На сьогодні стрічка отримала різні відгуки, часто діаметрально протилежні. Щодо претензій, то вони містяться більше у сфері особистого смаку та до кінця зрозумілих очікувань, аніж стосуються вагоміших речей: достовірності подій, загального контексту, персонажів фільму чи його послання. А вони цілком зрозумілі – фільм веде мову про недавню нашу історію, незагоєні рани та війну, яка все ще триває. Звісно, з 2014 року багато що змінилося, проте незмінною залишилася загроза ворожого вторгнення, відтак подібного типу фільми все ж варто сприймати більше у контексті історичного часу, у якому ми перебуваємо, аніж через призму естетики чи ще чогось. Звісно, це не означає, що тема виправдовує усе, проте «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» і не потребує виправдань.

І хоча перед нами – не остаточна версія фільму (з монтажу вирізали годину матеріалу) вже тепер можна сміливо судити про чесноти стрічки. Окрім достовірності історичного тла, правдивості багатьох показаних подій, детального відтворення воєнного антуражу, акторської органіки, яку демонструють безліч виконавців, у тому числі й непрофесійних акторів (у картині знімалося багато реальних бійців «Донбасу»), фільм важливий ще й із боку концептуального.

Фільм пориває з пропагандистською моделлю кінематографа, з так званим воєнно-патріотичним фільмом, який ще із радянських часів був чи не єдино можливим способом розповісти про війну. У тій старій моделі воєнно-патріотичного кіно в основному велася мова про ідеологічно правильні речі, у яких не було місця правді війни. Натомість було багато пафосу та псевдопатріотизму. Ба більше, історичні події, як правило, перекручувалися та фальшувалися, аби стрічка могла виконувати пропагандистські функції.

В “Іловайську” немає пафосу та героїчних промов, відсутнє високе військове начальство та політруки. Фільм передає хаос війни та водночас демонструє рішучість і мужність людей, які добровільно пішли на захист Батьківщини. Не надто заглиблюючись у психологію та мотивацію, фільм, однак, творить переконливі портрети людей, з якими більшість із нас доволі легко може себе співвіднести.

 Ігор ГРАБОВИЧ. Укрінформ, Київ