Партизанська дочка

Партизанська донька. Жінка з Яблуниці лише в 16 років дізналась, ким були її батьки
news-image: Партизанська донька. Жінка з Яблуниці лише в 16 років дізналась, ким були її батьки
Про життя Ганни Марійчин із села Яблуниці можна і треба знімати фільм. Її батьки обоє були в УПА. Вона народжена у криївці. На четвертому дні життя батько віддав доньку на виховання чужим людям, бо було небезпечно.
Згодом мати й батько – підриваються гранатою, аби не датись ворогу, пише Репортер.

Згорток у пазусі

Нині про своїх батьків 70-річна Ганна Марійчин може говорити сміливо, хоч годинами. До просторої світлої кімнати зносить фото, документи, записи, книжки. Усе, що вдалося зібрати про найрідніших, адже до 16 років вона не знала, хто вони.

Її батько – Григорій Вацеба із села Радча неподалік Івано-Франківська. Він був надрайонним провідником ОУН Надвірнянщини. Мав псевдо Варнак, Мороз, Бродич, Сулима. Мати – Марія Бабінчукзі Старого Лисця. Була друкаркою та медсестрою, мала псевдо Калина. Григорій керував хором у Старому Лисці, там і познайомились, разом були у підпіллі, там обвінчалися і від великого кохання на світ з’явилась Ганна.

Зараз дам вам папір – дуже цінний, – каже жінка і дістає з папки пожовклу посвідку. – Це мама набирала на друкарській машинці».

Там написано, що 28 серпня 1950 року «о 11.30 в лісі біля полонини «Плоска» на терені м. Ясінє, Закарпатської області» народилась дівчинка, яку назвали Мотря. Вказано хто її батьки та те, що дитину віддали під опіку цивільним людям. Ними були Микола та Гафія Манівчуки з Яблуниці.

«Гафія виховала мене як рідну дитину, – розказує пані Ганна. – Померла в кінці 1980-х. Не дочекалася вільної України. Її чоловік також був зв’язаний з підпіллям. Розказувала мені, що раз прийшов і сказав: «Гафійко, у провідника народилася дитина, треба її перетримати на пару днів, бо іншого виходу немає».

Хор у Старому Лисці. В нижньому ряду в центрі сидить Григорій Вацеба – Сулима.

Дитину в село принесли дуже місячної вересневої ночі. Пані Ганна переповідає розповіді своєї Гафійки, що прийшло багато хлопців з лісу і стали надворі. «До хати зайшов дуже вродливий чоловік, не високий, але широкоплечий, – продовжує жінка. – Автомати перехрещені позаду на плечах, а руки вільні і у пазусі згорток, а там дитина. Дуже попросив, щоб на якийсь час, бо дружина після родів не спам’яталася. Але той час перетворився у вічність».

Підкинута дівчинка

У вересні, коли дівчинці був місяць, в Яблуницю знову прийшов Сулима з Калиною, аби попрощатися з донькою. Їх переводили далеко, на інший терен.

Сиділи з нею на стриху, там кожен написав листа. У ньому батьки зверталися до доньки, писали, хто вони. Були їхні фото, акт вінчання й довідка про її народження. Усе запакували у пляшку, закоркували й закопали. Тоді вони бачили її востаннє, бо 1 червня 1951 року загинули в селі Логави Рожнятівського району. Була облава, аби не датись живими ворогу, підірвалися гранатою. З ними було ще троє хлопців.

Ганна Марійчин переповідає, що час від часу до Гафії приходили хлопці з лісу, аби дізнатися, як дитина. Одного разу сказали, що Сулима з Калиною загинули.

Марія Бабінчук -Калина (сидить зліва) з сестрами

Тримати дитину було небезпечно. І Гафія з братом Яковом Щербанюком придумали, як усе влаштувати – самим собі підкинути дитину. Мовляв, тоді часто селом ходили молдавани, тож могли так зробити.

Після війни ремонтували дорогу, Яків був бригадиром. Аби ні в кого не було зайвих питань, взяв до себе на ночівлю пару робітників, а водночас і за свідків. Гафія лишила дитину на порозі, свідки підтвердили, що підкинули, і дівчинку лишають Якову.

Гафія Манівчук її старша донька та мала Ганна

Пані Ганна каже, що від малої знала, що вона підкинута. В селі на неї так і казали «Гафіїна дівчинка, що підкинули».

«Біля бабці я жила дуже добре. Було бідно, голодно, але такі добрі, такі щасливі дні були», – згадує пані Ганна.

Барвінок на полонині

Через десять років, у 1956, із заслання повернулася Ганнина тітка – сестра її мами. Дали знати, що є дитина і в кого вона.

«Я сиділа на ганку і побачила, що йдуть якісь люди, зайшли до хати і чогось усі дуже плакали, – пригадує пані Ганна. – Та жінка мене до себе пригортала. Не розуміла, хто вони і чого плачуть. Та тетка нині жиє у Старому Лисці. Їй 95. Недавно з нею бачилися на тому місці, де загинули батьки. Ми щороку на Івана туди приїздимо».

Село Ловаги Рожнятівського району. На цьому місці загинули Калина з Сулимою та ще троє повстанців.

Розказує, що через рік після тети з Сибіру повернулися й дід з бабусею та інші тітки. Тож її забрали на виховання у Старий Лисець.

«Це були найтяжчі роки мого життя. Там я була добре одягнена, взута, але не було тої волі, що біля бабці Гафії», – з посмішкою говорить жінка.

Розказує, що в старолисецької бабці жила до п’ятого класу. Але на літо Ганну завжди забирала Гафія.

«У Старому Лисці були перини, простині, а у Яблунові – ліжник, солома, верета і то було мені найкраще, – зітхає пані Ганна. – А потім бабця з дідом дозволили туди переїхати. Все казали, що можу в будь-який момент вернутися. Приїхала до них вже з нареченим».

У Яблуниці Ганна зустріла своє кохання – Андрія. Каже, він теж був зі свідомої родини. Його батько був у таборах, там і загинув. Згадує, що Гафійка єдиній чоловіковій матері відкрилась, хто насправді та підкинута дівчинка.

У 16 років, майже перед весіллям, Ганні вирішили віддати листи від батьків і розповісти хто вони насправді. Пригадує, що у Старому Лисці в хаті зібралася вся родина.

«Я читала, всі плакали. Я теж плакала, – згадує жінка. – Дещо розуміла, дещо ні, бо голова була зайнята весіллям. Ще поруч сидів коханий, майбутній чоловік».

Ганна Марійчин каже, що про батьків почала дізнаватися наприкінці 1980-х, коли відновлювалися націоналістичні рухи. Каже, її завжди тягло туди і відчувала обов’язок – знайти те місце, де загинули батьки. Пішла поміж людей шукати очевидців. І досі шукає хоч якісь дані. Цим уже, правда, більше зай­маються сини пані Ганни.

«Я не одна з такою історією, – говорить жінка. – У Яблуниці живе Василина Івасишин. Вона теж народила у підпіллі. Чоловік відніс дитину братові десь у гори на Косівщину. Настановив, аби дитину нікому не віддав, лиш йому. Його вбили, а жінку арештували. Приходить з тюрми, а їй дитину не дають. На силу відібрала. Ще є мій ровесник – Богдан. Він теж народився у криївці. Його батьки – Дмитро і Ганна Олексюки з Ворохти. Жінка народила, їх переслідували, дитину віддали тітці. Ми разом до школи ходили. Діти одної долі, які не знали про це».

У 1994 році Ганна Марійчин завдяки місцевим людям знайшла те місце в лісі, де вона народилась, де вінчались її батьки.

«Впізнала те місце з листів, – каже жінка. – Мама писала, що там росте барвінок. Де на полонині в Карпатах барвінок росте?».

Вона зрідка перечитує листи батьків, але дуже часто прокручує їхнє життя в голові. Особливо зараз, коли помер її чоловік.

Вони нажили троє дітей і вісім онуків. І всі дуже добре знають історію свого роду.

Більше в г.»Репортер»