Переселенець в Івано-Франківську навчив папуг патріотичного вітання 

У кінці березня Михайло Штанько переїхав до Франківська з Києва, а разом з ним чотири великих сірих папуги Жако та один кольоровий Амазон. У 2014 році Михайло вже втікав від війни на Прикарпаття з Луганська і тепер от знову.

«Це Жаклін або Жакуня — їй 13 років», — Михайло зустрічає Репортер й одразу знайомить зі своїми улюбленцями. Птаха чемно сидить у нього на плечі, інформують “Вікна” з посиланням на сайт “Репортер”.

Вона вже другий раз пережила війну і через стрес повидирала з себе пір’я, — пояснює Михайло. — Перший раз таке було у 2014 році. тоді пір’я відростало три роки. І тепер знову. А тут у клітці її чоловік Рікі. Йому 12 років. А там у клітках їхні діти — Єва і Ларік. Вони ще маленькі — їм трохи більше року. З сусідньої кімнати кричить Жаду.

Михайло посміхається, що от з таким кагалом і вибирався з Києва. Коридор квартири закладений коробками. Це всі речі папуг — корми, наповнювачі, іграшки. Сміється, що зі своїх речей взяв хіба ноут для роботи. Він працює в IT-сфері. Ходив записуватися у тероборону, коли був у Києві, але його не взяли через проблеми зі здоров’ям. Сказали, що в IT з нього буде більше користі.

Михайло усе життя захоплювався птахами, каже, що з ними одразу знаходив спільну мову, на відміну від кішок, а тим більше собак.

Мені було десь 18 років, як ми з мамою завели папуг, — розказує Михайло. — Спершу це був Жако, який живе в іншій кімнаті, та Жаклін. Через рік я купив їй молодого чоловіка. Це Рікі — він такий кусючий у мене. Через вісім років у них народилися Єва і Ларік. Я їх недавно розселив, бо це було щось страшне. Вони дуже активні і не дуже дружили між собою. Старші такі поважні, у них характер вже сформований, знаєш як з ними себе поводити. А ці — ще діти.

Михайло каже, що, до речі, Ларіком пташеня назвав його тато Рікі. Просто чогось почав говорити це ім’я. Єву назвав вже Михайло. Усі папуги відкликаються на свої імена. І називають його по імені. Сміється, що у Ріко це виходить якимось командирським тоном.

У них дуже великий словниковий запас, особливо у Жаклін, — хвалить пташку господар. — Вона у мене птах-вундеркінд. Знає багато слів, а головне — їхнє значення. От, коли вона хоче спати, вона говорить про це, чи коли хоче їсти і так далі.

Буває, що Жаклін часто не пошкодує міцного слівця. А ще вона та Рікі вміють вітатися «Слава Україні!».

Цього їх навчила Михайлова мама ще у Луганську. У 2014 році, коли почалась війна, каже, навіть мусили закривати вікна, бо птахів було чути на всю вулицю.

Михайло розказує, що його мама народилась у Львові. У 1950-х роках її батька з родиною відправили на Донбас. Отак вони осіли у Луганську.

Михайлова мама, на жаль, померла. Похована у Франківську. Михайло каже, війна стала для неї ударом. Не могла змиритися, що втратили усе, що мали. До Франківська вони втекли до знайомих, які допомогли з житлом та грошима на перших порах.

У Франківську Михайло не затримався, а переїхав до Києва. Каже, це швидше зробив через птахів, а точніше задля їх комфорту. Пояснює, що у столиці якраз було усе, що їм необхідно — потрібний корм, вітаміни, іграшки. А головне — був орнітолог, який приїздив на дім, якби щось сталося.

Але тепер вони знову мусіли втікати. Михайло жив біля Бучі. Розказує, що на сирени птахи майже не реагували, але коли чули вибухи — металися по клітках. Він кожну замотував у ковдру й так заспокоював. А ще, каже, боявся, що папугам не вистачить їжі. Не так за себе хвилювався, як за них.

Так вони просиділи більше місяця, поки не знайшли транспорт. Допоміг родич, який возив гуманітарну допомогу з кордону до Києва. Якось, коли вертався порожняком, перевіз Михайла з птахами у безпеку.

Другий раз простіше це все переживати, — говорить Штанько.— Ти вже знаєш, що тобі робити, як реагувати. Не було так було страшно, як у Луганську. У Київ вони не зайшли. Так літало, було жорсткіше, але це не було окупацією. В окупації страшніше. У будь-який момент за тобою можуть прийти й вбити.