Тамара Приходько про локальну журналістику, особистий досвід та НТК

Нещодавно ТРК “НТК” виповнилося 17. Це – серйозна дата, тож ми завітали на студію та поспілкувались із головним редактором Тамарою Приходько  про світ очима тележурналіста: переваги та недоліки професії, локальну журналістику та перші зйомки на “НТК”.

Мій досвід

Моя кар’єра журналіста розпочалася дуже давно. Я в цій сфері вже двадцять перший рік. Вперше потрапила на телебачення на 3 курсі університету.

Я маю дві вищі освіти: викладач іноземної мови (французька філологія ЧНУ) та, вже працюючи в цій сфері, вирішила вступити на факультет журналістики.

Перший ефір пам’ятаю дуже добре: вересень, коричневий костюм, запис у приймальні, позаду стояла вазочка зі свіжими квітами. Загалом у нас було тоді 3 кімнатки.

Сьогодні в обов’язки редактора входить все те, що й 17 років тому (сміється): канал має працювати, видавати в ефір інформаційний продукт і дотримуватися чітко прописаної програмної концепції, за яку ми несемо відповідальність перед законом. Її, до речі, перевіряють. Моє головне завдання – забезпечити роботу колективу в тому напрямку, який уже затверджений. Наступне – слідкувати, щоб сюжети були збалансовані, подані правильно, містили різні точки зору, якщо це якась проблема. Це – важливо, журналісти це знають. Фактично, головна функція редактора – налагодити роботу каналу так, щоб програми виходили вчасно, навіть якщо мене нема. Десь так я це собі уявляю. Безумовно, якщо є якісь проблеми з людьми, теж їх вирішую: хтось захворів – терміново потрібно замінити, хтось не може піти на зйомку – в крайньому випадку йду я. В більших студіях є таке поняття, як “шеф-редактор новин” чи “керівник проекту”, а нас мало, тому все це виконую я.

Можна говорити високо про мотивування людей, але нічого не мотивує краще, ніж зарплата. Зрештою, медіа-сфера на регіональному рівні – не те місце, де заробляють гроші.

Зранку всі, хто є, розходяться на роботу, а по обіді дивимося, що є на виході. Зазвичай, у нас достатньо варіантів і ми виходимо з ситуації. Не було такого, щоб когось дуже підвели.

Звісно, роблю і якісь свої програми:

“Бесіди про головне” – моя програма з Владикою Юліаном. Це такі духовні аспекти життя людини. Ми записали вже їх чимало – 61 програму. Про духовне можна по-різному говорити. Теми всі різні, ми разом над ними працюємо, але часто їх ініціюю я. Коли він знаходить час, ми їх записуємо. Програма мені дуже близька. Був період у моєму житті, коли я читала тільки духовну літературу, тож я не критичний дилетант (сміється). Зараз мені більше “заходить” ділова література.

Ток-шоу “Коломия думає”, котре останнім часом нечасто виходило з чисто технічних причин в іншому павільйоні, з яким ми ще не впоралися. Тому поки що працюємо в цих двох, що знаходяться безпосередньо тут. Свого часу вона давала мені дуже багато драйву.

“Палітра” –  мій проект, якийсь період я його вела. Потім делегувала дівчатам. Уже не пам’ятаю, скільки наступників він мав.

Нещодавно запустила проект “Жіноча справа” – інтерв’ю з жінками, котрі чогось досягли, не обов’язково в бізнесі. Це може бути очільник якогось відділу, власниця салону краси чи редактор іншого видання. Тут ми говоримо про те, як поєднувати дім, дітей, роботу – все це вкупі та на виході отримувати щось класне. Такі відверті інтерв’ю за кавою.

“Обрані” – універсальна назва (сміється). Як правило, був цикл із чиновниками, адже їх обирають люди. Тож більшість героїв – депутати міської, районної, часом траплялися Верховної рад. Він – чисто про  громадсько-політичну діяльність. Треба й таке, люди мають бачити обличчя своїх героїв.

Маю також кілька програм на радіо, які дуже люблю та від яких отримую задоволення. Їх важко реалізувати на телебаченні, бо потрібно ще підбирати відео тощо:

“Музичні історії” – програма про класичну музику та композиторів. Уже багато їх зробила, страшенно кайфую від того, що можу слухати Вівальді (сміється). Я – шанувальниця класичної музики, їжджу спеціально в філармонїї. Пам’ятаю, сидячи колись в Чернівцях, здається на “Попелюшці” Прокоф’єва, думаю: “Якщо б мені не потрібно було заробляти гроші взагалі, що б я робила в житті, що приносило б задоволення?” Це – такий психологічний прийом, виявляється, він навіявся мені сам. Слухаю цю музику й розумію, що, мабуть, потрібно глибше вивчити це питання, я хотіла б писати про класичну музику, хотіла б частіше відвідувати такі концерти, в мене був би на це час. Писати своє резюме, відгуки та вчитися в цій сфері, на мистецтвознавця, мені було б це цікаво. Потім воно вилилося в мою програму. Це – не робота, це – те, чим би я хотіла займатися. Кілька моментів уже в спотвореному вигляді я реалізувала. Не знаючи всіх подробиць, вона все ж має багато схвальних відгуків, навіть у місті підходять і дякують за неї, слухають у машині. Я пішла на уроки гри на фортепіано. Насправді, маю базову музичну освіту по класу бандури, але єдине, що пам’ятала – гаму “до-мажор”. Зараз подолала перший вальс Шопена.

“Година особливої музики” – це те, що ні класика, ні попса: зазвичай стиль класік кросовер, на межі оперного співу та попси. Але різні є, я так підбираю. Це – дуже авторська програма: якщо мені пісня не подобається, то вона точно туди не потрапить (сміється). Вона має чимось вирізнятися: або класним вокалом, або текстом, або своєю історією, або все вкупі. Це насправді відбирає масу часу, бо щотижня потрібно знайти 10 композицій. Це не так просто, як виявилося (сміється). Спочатку було легше: просто відкриваєш свій плейлист. Потім розумієш, що цього вже замало та починаєш вишукувати, відкривати для себе купу імен.

Окрім того, всі ці роки веду новини, якщо мій тиждень, і ефіри щочетверга. Мабуть, на цьому етапі це – все.

У будь-якій професії, коли ти в ній довго, буває, коли тобі здається, наче ти вже нічого не можеш зробити в цій сфері. Ніби все вже зробив у місцевій журналістиці, що ще можна придумати? Були такі етапи й у мене, безумовно. Здавалося, що все, я перестала приносити користь людям. Але щоб моя професія мені вкрай набридла аж так, щоб я йшла нігті робити – ні.

Часом бувають кумедні ситуації, наприклад, домовляєшся про запис програми, приходиш – а вона через тиждень.

Зародження НТК

Я не створювала канал НТК, він існував до того, як я сюди прийшла. Була ліцензія на мовлення, але самого мовлення не було, тільки ретрансляція Івано-Франківського каналу “Третя студія”. Тоді у власника народилася думка про те, що таки варто започаткувати місцевий продукт. Він запропонував мені, Надії Ніплюхіній та оператору, ким на той час був мій брат. Ми з ним якраз тоді були “спецкорами” “Третьої студії”. Так усе й почалося.

Прийшли ми, Наталя Слюзар (дружина мера), монтажник Віталій Перейма (зараз він не працює) та звукорежисер Богдан Івасюк (досі працює в МПК “Народний дім”). Запустили тоді перший випуск новин. Це були, звісно, “Події тижня”. Цілий тиждень ми збирали інформацію, а наприкінці видали її.

Певний період часу ми працювали тільки з тижневиками. Були ще супутні проекти. Потім якось зрозуміли, що цього нам уже мало. Тоді ми порадились і я вирішила, що ми переходимо на щоденне мовлення (сміється). Насправді, всі були шоковані: “Як? Звідки ми матимемо інформацію?” тощо. Це було майже одноосібне, але успішне рішення. Інформація знайшлась, і досі її вистачає. Коломия – місто активне, це не якесь там невеличке містечко. Тут відбувається маса цікавих подій і заходів, приїздять цікаві люди. Тобто, проблем із наповненням ефіру практично нема, за винятком деяких зовсім затишних періодів, як Різдво наприклад.

Так працюємо й дотепер. Ми щодня в ефірі, маємо щотижневики, намагаємося бути швидкими, тобто сьогоднішні події висвітлювати сьогодні, якщо вони цього вартують. Є речі, з якими можна працювати кілька днів. Тепер на “НТК” реально працюють зо 20 осіб.

Спочатку “стартанули” новини, музичні вітання – це був хоч якийсь спосіб заробити трішки грошей, і програма “Мікрофон на вулиці”. Ми привчали коломиян до того, що ми є: щотижня ходили по вулиці та питали їхню думку з того чи іншого приводу: “Що ви думаєте з приводу останніх рішень?” або “Як плануєте відпочивати?” тощо. А ще “Палітра”, яка існує вже багато років.

На сьогоднішній день активні такі проекти: “Події”, “Події тижня”, “Народна погода”, “На часі”, “Палітра”, “Формула здоров’я”, “Бесіди про головне”, “Актуальне інтерв’ю”, “Про все, окрім політики”, “Недільні читання”, “Пізнавайки”, “Music4fun”, “Люби себе”, “Дизайнерські пригоди”, “Сила закону”. Прямі ефіри чи ток-шоу – вони з’являються тоді, коли є суспільні проблеми. Загалом – близько 20 тих, що реально є в ефірі.

Насправді авторських проектів багато. Вони існують із перемінним успіхом: одні постійно “на плаву”, інші – то є, то нема чи виходять раз на місяць. Серед них, безумовно, можу виділити програму Василя Нагірного. Вона існує вже дуже давно, ми нею пишаємося. Це – той продукт, який вирізняє нас серед усіх інших. Подібних історичних програм ніхто в області краще не робить, це я можу з упевненістю сказати. Свого часу ми отримували певні нагороди, їздили на конкурси, займали призові місця, але перемога не була першочерговою метою. Це – те, що ми підтримуємо. Цей проект не приносить гроші, але він цікавий, як на мене – відеоісторія нашого міста: про Коломию, Західну Україну, Прикарпатський історичний календар.

Завдання каналу – літопис відеоісторії Коломиї: спробувати максимально всебічно розкрити життя краю. Ми не ставимо собі за мету виховувати глядачів чи ще якісь вигадки, що люди собі приписують, але ніколи не виконають. Наше завдання – показати наше життя таким, як воно є: добрим, поганим, культурним, політичним, суспільним, громадським, освітнім, здоровим. Ми намагаємося всюди бути. Ця відеоісторія є в програмах і сюжетах новин. Можна “підняти”, що було в Коломиї 10 років тому – це все зберігається в наших архівах і в цьому є своя певна цінність, я б так сказала. Його мета – висвітлити наше: творчість людей, якщо це мистецький проект, проблеми, якщо це суспільний проект. Тобто те, що не вміщається в новини.

Локальна журналістика в Коломиї

Ми надаємо перевагу цікавим місцевим людям, проблемам тощо. Локальна журналістика – тим і унікальна, що не будеш рівнятися з 1+1 чи ICTV. Це – нереально, що б не говорили. Не можна порівнювати Коломию та Київ. Локальний фокус – не загальноукраїнський рівень, хіба хтось із місцевих його досягнув. Це – ще крутіше. Але навіть якщо вони досягли чогось тут – це вже для нас важливо. Проблема невивозу сміття з якогось під’їзду – київський канал це не покаже, навіть обласному все одно. А ми покажемо, бо в цьому наша специфіка.

Кажуть, що на місцях писати нецікаво, бо все одне й те ж і, по суті, говорити нема про що. Будемо відверті, в цьому є якась доля істини, є певні нюанси. Але постійно виникають якісь нові люди, нові події. Якби зовсім нічого не було, вже, мабуть, нічого б і не показували. Й на загальноукраїнському рівні проблеми не змінюються: в той час, коли ми постійно говоримо про дороги, центральні канали говорять про корупцію.

Переваги та недоліки професії

Найбільше в своїй роботі, мабуть, люблю спілкуватися з людьми. Це – один із ключових факторів цікавості роботи журналіста: коли ти постійно маєш свіжі враження від спілкування. Позитивні чи негативні, але вони є щодня. Для того, хто це любить – класно, а хто не любить, мабуть, і не піде в цю професію.

Зазвичай люди оперують тим, що ми керуємо громадською думкою. Ми собі медальки не вішаємо, але якимось чином ми, очевидно, впливаємо на неї. Ми не нав’язуємо, не кажемо, що добре чи погано. Але інформація все одно завжди буде суб’єктивною.

Періодично ставиш собі запитання: “А якщо, наприклад, не ця робота? Що тоді?” Це ж життя: можна втратити голос, канал тощо – всяке буває. І я з жахом розумію, що нічого більше не вмію робити, хіба викладати іноземну мову. І це, насправді, погано, бо стаєш дуже вузькоспеціалізованим. Та й вік із часом обмежує. Але мене аж так не “допікало”, щоб я аж хотіла піти з роботи. Мені подобається те, що я роблю.

Журналістика – це все-таки свобода: ти йдеш, куди потрібно, спілкуєшся з людьми, котрі тобі цікаві чи з якими мусиш спілкуватися. Але ти не сидиш оцей графік від 8:00 до 17:15 чи як там, із годиною на обід – чітко та структуровано. Я високо ціную це в професії.

Не знаю, як можна бути журналістом і бути в офісі повний робочий день. Це – технічно неможливо. Робота – творча, є самовираження та, звичайно, ти сам собі формуєш графік: можеш мати зйомку в 9 ранку, можеш о 15, а можеш і на вихідні. Це – мінус. Хочеш чи ні – ти в роботі 24 години на добу.

Юлія МАРЦІНОВСЬКА