Ті, що бачать серцем: історія незрячого масажиста-реабілітолога Миколи Микитюка з Печеніжина

В УТОСі – Коломийській міжрайонній організації незрячих людей у Коломиї – наші журналісти познайомилась із заступником керівника організації Миколою Микитюком. Його історія надихнула нас і Вас не залишить байдужими.

Микола – має проблеми по зору не від народження. До восьми років він бачив добре:

– А потім зір раптово впав до 15 %. До 20-и років тримався 10 %. Потім з’явилася сім’я – жінка, діти. Почалися різні переживання: як утримати їх, де знайти роботу, по дому більше працювати треба було. І зір почав падати ще більше. З того часу з кожним роком стає все гірше. Я маю хворобу, що зазвичай виявляє себе після п’яти років. У сім’ї, де я ріс, зовсім не почувався інвалідом – можливо, тому мені тепер набагато легше орієнтуватися в суспільстві: спілкуватися з людьми, рухатися містом.

Хлопець навчався в спеціальній школі для незрячих. Хвороба не завадила отримати й вищу освіту:

– Навчався в Хмельницькому національному університеті на спеціальність фізичний реабілітолог. Зараз проводжу приватні уроки дитячого масажу. Працюю з хворими дітьми. Мене запрошували на Буковель – там працював із дітьми на інвалідних візках із різними важкими діагнозами, деякі з них не вставали взагалі. За 2 місяці 400 дітей пройшло через мої руки. Я не вважаю, що маю дар, але протягом останніх 15-и років свого життя аналізую та кажу, що дійсно, є в мене щось таке, що допомагає людям. Є діти, яких я поставив на ноги. Це змушує мене працювати.

Зараз Микола працює професійним масажистом-реабілітологом у Коломиї. Має свій кабінет в орендованому приміщенні. Та є в нього й досвід роботи закордоном:

 Минулого року я шість місяців працював масажистом у Римі. У мене була одна клієнтка – зовсім незнайома людина, я її ніколи не знав, була на масажі 4 рази.  До мене потрапила випадково, але сподобалася моя робота. Сказала, що я можу спробувати закордоном підзаробити трохи грошей. Я зробив документи і поїхав Італії, вона мені там дуже допомогла.

Вільний час чоловік проводить із користю – “читає” книги (незрячі в розмовах між собою не говорять “слухаю аудіокниги”, вони книги “читають” – ред.) А коли негатив накопичується – тікає в гори:

– Я дуже люблю гори. Ходжу в Карпати, на Хом’яку був 4 чи 5 разів. Маю друга, що зовсім не бачить на одне око. Ми вдвох чи втрьох збираємося та йдемо.

Вдома теж робота кипить – сам будує будинок, хоч і дається це непросто:

– Скажу, що моя дружина досить сильна. Я ходив по нашій хаті з рулеткою, міряв кожну тумбочку тощо, а вона мені мала цифру сказати, що на рулетці. Решту я тримав у голові. Але, оскільки все не міг запам’ятати, то по два-три рази міряв одну й ту ж тумбочку, бо не сходилось і треба було щось змінювати. Ми за допомогою її очей і мого мислення склали собі такий невеличкий проект, бо хочу покращити своє життя. Спочатку, коли не було дітей, нам було комфортно, а згодом, коли з’явилися діти, я зрозумів, що треба розширюватися трохи.

Микола зустрів свою дружину і відчув, що це не випадковість:

– Я дуже люблю танцювати, а вона гарно танцює. Ми потанцювали на весіллі, я провів її додому. Далі ми спілкувалися півтори року, потім вирішили створити сім’ю. Я не шукав жінку для вигляду, мені треба було, щоб я відчував її серцем. Коли просто береш людину за руку та відчуваєш, що це щось твоє. Ми проспілкувалися дві години, а наче 10 років були знайомі. Це неможливо пояснити.

Пропозицію коханій зробив дуже оригінально:

– Робив “Все для тебе”. Коли я одружився, була така телепередача. Я подивився та за одну ніч усе підготував: придумав сценарій, узяв друга – він мені допомагав. Я взяв білого коня, виїхав на природу. Її обдурили, сказали, що до мене друзі приїхали, їдемо на шашлики. Казали, щоб одягнулася гарно, але не співпадало щось: шашлики та гарно одягнутися… (сміється). Але вона довірилася. Я зробив їй велике серце, а в середині – зі снігу, бо то було на День святого Валентина, поставив два келиха, шампанське, 2 кришталевих лебеді й обручку. Коли її привезли машиною, я виїхав із лісу з букетом на коні. В мене навіть є відео.

У подружжя двоє доньок – 11 і 9 років. Дівчатка добре бачать. Та найбільше батько хвилювався за інше:

– Я дуже боявся, що діти соромитимуться мене, а вони мною дуже пишаються.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.