“У городі Коломана”

Палеографічні вісті про Коломию. — Коломия у неписаних літописах. — Чи Коломия місто? — Базар і єзуїтський костел у Коломиї. Про це пише Zbruc.

Без зайвих обходів та мудрування я наівно приповімся, що бесіда йде про Коломию. При чому ж тоді Коломан? Настала така доба, що всякий лєґітимується і до правдивих, а то і фалшивих метрик заглядає. Цю процедуру шановні літописці перенесли з осіб на міста. Тупет і хроністам теж придасться хоч би на те, щоб забути, який ризиковний експеримент виясняти назви міст, коли не записано їх правдивих основників, от як Ленін, Сталін, Ворошилов — Ленінград, Сталінград, Ворошиловград.

Три нас ударились до розсліду минулого; одному пощастило опублікувати свої досліди, другий подав їх високій особі, а я — як я: поцікавився, задовольнився. Коли ж мушу, пригадаю те, чого не забув.

Один із нас трьох, шукаючи, підслухав біля манастирської церковці в Коломиї (там навіть тротоарів немає) цікаве вияснення: Довкола нашої заквітчаної садами і Прутом річкою підперезаної княгівни були колись болота-болота, і хто в’їздив у місто, мусів кола мити. Цю глибоко наукову гіпотезу можна підтвердити студіями над Російсько-українським словником Б. Грінченка, (Київ 1907 р.). Під літерою К. стр. 272 зацікавлений найде ad 1) глибока вибоїна, наповнена водою. Ото ж було б чим кола помити! Незацікавлений знайде “там же” тобто на тій самій сторінці у Грінченка, але ad 2) — город Коломия. Грінченкові ми не дивуймося, він не вивчав палеонтології, вдоволився мабуть подільською пісенькою: Коломия не помия, Коломия місто…

Хлопаком співав і я цієї палеонтологічної коломийки, тимто — шукаючи заголовка для свого канікулярного допису, я схилився до другої, покищо не обґрунтованої гіпотези. Вона назвала Коломию городом угорського короля Коломана і в 1943 році розпишуть конкурс на влучну розв’язку з реченцем до 1945 р.

Терпляче дожидаймо 1945 року, хто доживе. А не доживе, хай уважає себе щасливим, що одну і другу гіпотезу прочитав записані на стовпцях “Волі Покуття” — спасибі!

Не повністю заспокоєна Ваша цікавість. Зо мною було гірше. Мій хворий приятель — з Коломиї родом — почав мені оповідати:

— Було їх два. Один мав сірі очі й абсолютний слух, другий був здоровий, плечистий. Коли мав сідати — зсував два стільці; був обережний: усі три коломийські фіякри (каретники) знали це, бо поки їхати, він пильно обдивлявся на задні колеса…

Мене нагло закликала тітка. Коли ж я вернувся до ложа хворого, він був жалюгідний: йому умкнуло мову. Він тільки зідхав, головою кивав — очевидно пальцем у чоботі теж — але говорити… ні.

Так ми зінтерпретували перший “абзац” літопису. Він поясняє назву Коломиї і є найцінніший, бо самостійний, ориґінальний. Другий абзац говорить уже про перехрестя торговельних шляхів і про устя сплавних рік. Це вже універсальні геополітичні міркування й арґументи. Одначе: 1) Теорією торговельних шляхів один галицький учений пробував провалити історію проф. М. Грушевського і надрукував кілька підвалів в “Українському Вістнику” 1920 року. Але ж був він учнем Грушевського, тому в своїй скромності назвав свого професора початковими буквами М. Г. і вкоротив свій авторський підпис. Та клопіт у тому що його початкові літери теж М. Г., але він Др. М. Гар., а Грушевський тільки М. Г. Після 42 років дискретної мовчанки можна цю тайну зрадити. А досі читачі гадали, що М. Г. сам себе збиває… Для сензації і реклями.

Теорія сплавних рік актуальніша для Коломиї, бо літописець вичислив крім Лючки ще два струмочки, між ними Чорний Потік, що прорізує південну частину міста, де дуже справно і з успіхом перескакують його собаки і коти.

Третій абзац навчав про історичні, але теж універсальні події, тобто пожежі, княжі привілеї, татарські набіги і т. д. Спасибі хроністам за цінні відомості, ще більше спасибі паліям усіх міст, а між ними і цісареві Неронові. Уявім собі Рим без пожежі, тим більше Львів із його вулицями: Цибульна, Смоча; Коломию, де кола мили — як же не палити було?

Не маю певности, де і коли я читав іще одне, коломийськими літописьцями переочене виявнення та і не тямлю як слід. У таких випадках учені висловлюються “цитую з пам’яти”, тобто пишу, як мені треба. Воно було б щось там: Нація на території, влада в державі шукають твердих, природних кордонів. Для України, відслоненої на інших межах і кордонах, природним східним кордоном є гори Карпати і тому ми розуміємо вагу Червенських городів, збирання руських земель київськими князями, потім царями Романовими. Ось де вага таких міст, як Сянік-Перемишль, Стрий, Коломия. Колись більше дивилися на солянки, потім на вузлові залізничі стації і це останнє примусило Коломию приняти на спільника місто Станиславів.

Обласного характеру Сянокові, Стриєві, Коломиї надають лемки, бойки, гуцули, коли ж пов’яжемо всі, досі позсукувані ниточки, зрозуміємо, що Коломию відвідає кожний, хто хоче любуватись Карпатами над Черемошем і Прутом і хто хоче вивчати побут, історію, мистецтво такого цікавого племени як гуцули. Тимто просуваються через Коломию туристи та прогульковичі, не зважаючи на комунікаційні та всякі інші умови теперішньої воєнної доби*). При добрій комунікації треба вже тільки мати відкриті очі, дрібку знати, а знаючи, трішки любити давню й недавню історію країни, території, народу, діячів.

Коломия завжди мала вигляд величезного села, в якому парашутисти скинули містовий базар і дві чи три сумежі теж містові, вулиці (ґассен). Від них, як від осередка потяглись на кількосьтам кілометрів довгі вулиці геть на поля (штрассен) і замикають вони між собою кілька передмість зо широкими, глибокими, розкішними дворищами та дворами. По-старосвітськи серед садів та городів дімок, чи як хто хоче, хай йому буде вілла. Коло манастирської церковці на північний захід Ви і забували, що Ви в Коломиї, там донедавна були будинки під солом’яною стріхою.

Ширінь і простір у долині Прута на тлі далекої панорами карпатських верхів під синім небом — це краса Коломиї; зв’язане з широким простором почуття волі — це принада Коломиї. До нього долучалася свідомість, що це наша ще закутина, тут не сів був іще повністю на нас політичний, економічний, культурний завойовник. Цей завойовник розганявся в напрямі схід-віндень, так як ішла траса мандрівки Русина з Бідою І. Франка. На Покутті вона кінчилась, відтіля помандрували на Буковину…

До світової війни за Австрії в Чернівцях і в Коломиї весь базар був у руках довколишніх сільських жінок. Обидва базари були вкривані жіноцтвом у біленьких сорочках, іще біліших рушниках на головах, обидва базари гомоніли щебетом українського жіноцтва, розговірна мова з покупцями на цих двох базарах була тільки українська.

Коломия була теж останнім містом, де ми програли ставку за українське міщанство. Програли ми її з приходом єзуітів до Коломиї, бо святоюрська гора у Львові добачувала в цьому вторгненні виключно церковну справу, молоденьке станиславівське єпископство не доглянуло політичної ваги, а Чин св. Василія В. і зазнав катастрофи в Бучачі (о. Мазурик!) і на приказ Риму мусів піддатись тоді реформі під керівництвом чиїм? Єзуїтів. Хто ж мав у Коломиї стати до бою?

*) Доречі буде згадати, що від 30 липня раз на добу курсує поштовий автобус 18 особовий на шляху Кути—Косів—Коломия—Станиславів. А є автобус, то і місця дасть-бі, може вже навіть нарік.

Автор статті: Д. Лукіянович

[Львівські вісті]

04.10.1942

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.