В ОБІЙМАХ ВІЙНИ: “Так, мій син – герой!..”

Мешканці села Дзвиняча Богородчанського району здавна відзначалися патріотичністю й готовністю до останку боротися за незалежність України. На його околиці збереглася криївка, в якій у сорокових роках минулого століття героїчно загинули семеро бійців Української Повстанської Армії. А через сімдесят років, коли над Українською державою нависла смертельна небезпека, четверо молодих мешканців Дзвиняча зі зброєю в руках захищали її територіальну цілісність, будучи бійцями батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ».

У травні 2014 року до складу новоствореного міліцейського батальйону зарахували Василя Семківа, Володимира та Андрія Карабіновичів, Ігоря Перегінця, до слова, сина колишнього начальника відділення дільничних інспекторів Богородчанського райвідділу міліції Дмитра Перегінця.  Юнаки пройшли підготовку на полігоні навчально-тренувального центру «Лисець» і вісімнадцятого серпня добровольцями поїхали в зону проведення антитерористичної операції.

Їх загін потрапив в оточення під Іловайськом. Вийти з цього жахливого «котла» судилося не всім. У нерівному бою загинув Андрій Карабінович, а його однофамілець Володимир отримав численні осколочні поранення. Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, молодшого сержанта міліції Андрія Карабіновича нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), а молодшого сержанта міліції Володимира Карабіновича – медаллю «Захиснику Вітчизни».

«Андрія Карабіновича знав з малого – то був дуже добрий, спокійний юнак, високий, статний, – розповідає голова Дзвиняцької об’єднаної територіальної громади, колишній заступник начальника Богородчанського райвідділу міліції Микола Волочій. – Мав золоті руки, їздив із батьком на заробітки. Але коли в країні настала біда, він зрозумів, що потрібно зі зброєю захищати Україну».

Матері загиблого героя, Наталії Михайлівні, важко говорити про сина. В її очах невимовний біль і смуток. «Андрій народився 6 грудня 1990 року, – каже тихим голосом. – Після закінчення школи, маючи високі бали із зовнішнього незалежного оцінювання, вступив на державну форму навчання у Львівський національний аграрний університет, на землевпорядний факультет. Він дуже любив вчитися, старався не пропускати ні уроків у школі, ні пар в університеті. Ніби боявся щось упустити. Але така ситуація в державі, що, отримавши вищу освіту, молода людина далеко не завжди може реалізувати свої знання за спеціальністю. Андрій змушений був їздити з батьком на заробітки. Не сидіти ж удома сповненому сил юнакові…

Коли дізнався в Інтернеті, що в Івано-Франківську набирають добровольців у міліцейський батальйон, Андрій вирішив разом із своїм другом Ігорем Перегінцем піти туди на службу. Паралельно збирав документи, щоб вступити заочно в міліцейський інститут. Потім почалися посилені тренування на полігоні, хлопцям сказали, що їх готують для відправлення на схід. Звісно, мене це дуже тривожило, але я вважала, що в такому віці син має сам вирішувати, що йому робити».

Коли в батальйоні вперше відбирали міліціонерів для участі в АТО, Андрій Карабінович хоча й хотів, але не потрапив у цей загін. Були більш підготовлені бійці. Потім у підрозділі відібрали ще п’ятдесят добровольців. Мати ніби щось недобре відчувала, просила залишитися, мовляв, поїдеш наступного разу. Але Андрій настояв на своєму. «Казав: зараз їдуть мої найкращі друзі, хочу бути з ними, – витирає сльози Наталія Михайлівна. – Це було 18 серпня. Виїхав на Донбас перед Спасом.

 

Останній раз розмовляла з Андрієм ополудні 28 серпня, на Марії. Говорили недовго. Мамо, не плачте, казав, усе буде добре. Якби він не був такий життєрадісний, інакший (плаче)… Почекайте, я принесу фотографії».

Через кілька хвилин Наталія Михайлівна розкладає на столі фото. На одному знімку сім’я Карабіновичів перед відправленням сина на схід, на іншому – усміхнений Андрій після урочистостей з приведення бійців батальйону «Івано-Франківськ» до Присяги.

«Йому подобалася ця чорна форма, відчував себе зі зброєю справжнім чоловіком, захисником, – каже жінка. – Андрійко дуже слідкував за собою, не курив, займався спортом. Віджимався з рюкзаком із камінням. Навіть на «сезоні» шукав турнік, щоб підтягуватися. Хотів дуже поправитися, якось подзвонив: мамо, я вже набрав 78 кілограмів. У нього ж зріст під метр дев’яносто.

У Андрія була дівчина, потім хлопці з його батальйону говорили, що він заявив: повернуся додому, то буду женитися. Ми ще з чоловіком казали, як наша дитина за тиждень подорослішала. А 29-го серпня його не стало. Ми шукали Андрія повсюди, нам допомагали різні люди. Я їм дуже вдячна, як і  Миколі Степановичу Волочію за постійну підтримку».

Попрощатися з Андрієм Карабіновичем та двома його полеглими побратимами перед обласним УМВС, крім колег по міліцейській службі, прийшли сотні івано-франківців, які ніколи не знали цих хлопців. Під час похоронів на цвинтарі в Дзвинячі Наталія Карабінович попросила не влаштовувати військовий салют на могилі свого сина.

«Думаю собі: моя дитина була там тиждень, що вона встигла за такий короткий час? – пояснює. – А потім зустріла в селі одного чоловіка, і він мені каже: а що з твоїм Андрієм сталося, чого він туди пішов, на війну? Дивись, мій син утік від армії й живий.

Ви знаєте, я таки захистила свого Андрія. Пішла додому, добре все обдумала. І зрозуміла, що треба кричати на весь світ, так робити, щоб його пам’ятали. Як й інших хлопців, які там полягли. До того часу я свого Андрійка не називала героєм, хоча всі повторювали на похороні: герої не вмирають!.. А потім я собі сказала: так, він герой – тільки через те, що туди поїхав! Не злякався, не зрадив собі й бойовим друзям…»

У Дзвинячі проводять футбольний турнір пам’яті Андрія Карабіновича, а при вході в школу, де він вчився, встановили пам’ятну дошку.  А ще вдячні односельці перейменували одну з вулиць на честь свого земляка-героя та хочуть облаштувати в селі меморіальний сквер…

 

Сектор комунікації

(за матеріалом Ігоря Голинського)

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.