В ОБІЙМАХ ВІЙНИ: Він став ангелом

Йому так і не вдалося створити сім’ю, бо марив кар’єрою. Понад усе хотів служити у поліції. Напевне, це була його доля… Дмитро добився свого. І його одразу забрали на фронт. Не прослужив і двох тижнів, як стався Іловайський котел. Спочатку Дмитра вважали зниклим безвісти. Мама вірила: син нехай поранений, у полоні, але живий, чекала, як ось-ось подзвонить. Але однієї ночі він їй приснився у білому костюмі, наче ангел опустився їй на руки. Жінка зрозуміла… це все…

В день Успіння Пресвятої Богородиці, Дмитро ще встиг привітати матір з іменинами, а вже наступного дня не виходив на зв’язок.

Дмитро Пацило – молодший сержант міліції, боєць батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ», у зоні бойових дій перебував з 18 серпня 2014 року. Загинув 25-річний Дмитро 29 серпня при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором. 3 вересня тіло Дмитра Пацина разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі привезли у дніпропетровський морг. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі міста Дніпропетровська як невпізнаний герой. Ідентифікований серед загиблих за ДНК-експертизою. 3 квітня 2015 року відбулася поминальна панахида за трьома загиблими бійцями батальйону, серед яких і Дмитро. 4 квітня похований у рідному селі Голови, що на Верховинщині.

Без Дмитра залишились мама та молодший брат.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 5 червня 2015 року в селі Голови на фасаді школи встановили меморіальну дошку на пам’ять про Дмитра Пацина.

Хлопець народився в Росії, звідки родом батько. Ще в малим переїхав в Україну. Батько продовжував їздити на заробітки. Одного разу додому так і не повернувся, зник безвісти і досі його доля невідома. Нелегко довелося Марії з двома синами на руках, до того ж молодший син хворів. Дмитро попри юний вік все розумів і всіляко підтримував маму і брата.

 «Дмитро змалечку був дуже відповідальним, – розповідає мама. – На його дитячі плечі лягла важка ноша: з дев’ятирічного віку він косив, доглядав худобу та робив усю чоловічу роботу і попри це все був зразковим учнем. Його батько саме у той час поїхав на заробітки до Росії і пропав безвісті. Я мусіла сама ростити і виховувати Дмитра та на шість років молодшого від нього Івана. Навіть коли хлопці підросли, Дмитро брав на себе більшість фізичної роботи, бо Іванко хворів – має серйозну ваду серця».

Дмитро і справді був вправним господарем, кажуть односельчани, а ще добре навчався і самостійно вступив в коледж, а потім в університет фізичного виховання. Себе хлопчина сам забезпечував: тільки як сезон, т йшов високо в гори, аби зібрати, а потім ще продати ягоди і гриби. Марія каже, що кращого грибника в селі і не знали. А ще син так вмів куховарити, що Марія чекала на його повернення додому і фірмові вареники.

Після вузу Дмитро деякий час працював у пришкільному інтернаті рідного села, а потім займався будівництвом. Мама каже, що син не просив підтримки ні від кого, бо сам справлявся як міг, а усім з радістю допомагав – таке добре серце мав.

У поліцію хотів змалечку, але на той час пройти у правоохоронні органи було не легко і Діма це розумів. На початку 2014 році він записався у добровольці Нацгвардії, а у квітні його таки прийняли у правоохоронні органи – у спецбатальйон. Одночасно Дмитро вступив на третій курс в університет внутрішніх справ на спеціальністю «правознавство».

Коли син вирушив на війну, Марія і не здогадувалася, що чекає на нього. Каже, треба було ще  тоді вмовити залишитися і може біди б не сталося.

«Він так мені і сказав, як йшов: «Мамо, як я не піду, то хто піде?».

Жінка не стежила за новинами, а син телефонував і заспокоював. 28-го серпня дзвонив, привітав її з іменинами і пообіцяв, що подарунок буде, коли повернеться. Коли Марія телефонувала наступного дня, то зв’язку не було. Вона й не одразу дізналася, що син загинув при виході з Іловайська, коли колону українських бійців почали обстрілювати. Уже пізніше дізналася, що автомобіль, у якому їхав Дмитро з побратимами, наполовину був завантажений боєприпасами. Коли їх почали обстрілювати, то Дмитро вистрибнув з машини, але від вибухів йому відірвало ноги.

Марії сказали збиратися в дорогу – на впізнання. Вона не наважилася дивитися на пошматовані тіла і тільки по фотографії останків тіла впізнала Дмитра. Коли чекала на аналізи ДНК, то ще сподівалася, що син живий. Однієї ночі Марія побачила сина уві сні. Він був у білому костюмі, а потім опинився в неї на руках невидимим ангеликом. Тоді жінка зрозуміла, що треба готуватися до похорону.

 

В день прощання з Дмитром у Головах було людно як ніколи. Відправити в останню дорогу захисника України прийшли декілька сотень верховинців з різних населених пунктів району. Приїхали також його друзі та колеги по службі.

Для мами Дмитро назавжди залишиться невидимим Ангелом, а молодший брат Іван досі не вірить у смерть Дмитра і каже: «Мамо, не вірте! Він живий! Це не його ми похоронили!».

Підготувала Лідія БОЙКО

Сектор комунікації

Поліції Івано-Франківщини

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.