ВІД ОДЯГУ ДО КЕРАМІКИ І ЛІКІВ:  ПРО «КОЛОМИЙСЬКЕ» СЕРЕДНЬОВІЧНЕ РЕМЕСЛО І ПОДАТКИ

КОЛОМИЄЗНАВЧИЙ ЛЕКТОРІЙ

-7-

ВІД ОДЯГУ ДО КЕРАМІКИ І ЛІКІВ:

 ПРО «КОЛОМИЙСЬКЕ» СЕРЕДНЬОВІЧНЕ РЕМЕСЛО І ПОДАТКИ

Коломию як місто з маґдебурзьким правом неможливо уявити без ремесла і цехових організацій. Тож виробничу основу середньовічної Коломиї міста складало ремесло – дрібне ручне виробництво промислових виробів. Окрему групу міського населення становили ремісники – люди, які не мали землі й заробляли на прожиття своїм ремеслом. Знаний дослідник українських середньовічних цехів Василь Балушок стверджував, що «відносно етнічного складу цехів в Україні слід вказати, що більшість їх членів становили українці. […] Цехи українських міст здебільшого складалися з ремісників-чоловіків. […] в Середні віки панував історичний тип свідомості, відмінний від сучасного, у відповідності з яким людина не виділяла себе з колективу, не мислила себе окремо від нього…»   

Перша згадка про відкриття у Коломиї ремісничих майстерень датується липнем 1443 р. Саме тоді містянам дозволили закласти лазню, торгувати м’ясом, мати підстригальню сукна, а маґістратові – воскобійню. Згідно з люстраціями 1565–1566 рр. у Коломиї існувало десять ремісничих спеціальностей, за якими працювали 207 ремісників. Однак, через трохи більше ніж через півстоліття, у 1616–1627 рр. тут нарахували вже майже 100 ремісників. За цей час у місті чималого значення набули ремісники металевих  (ковалі, слюсарі, мечники) і дерев’яних виробів (бондарі, гарбарі), каменярі, гончарі, пекарі й різники, кравці й шевці. Осібно розвивалося аптекарство.

До знаних у Коломиї належав кравецький цех. У записах люстрації 1565–1566 рр. згадуються вісім кравців (sartores): Есусек, Блоско, Чорноніс, Гриневич, Чапоніч, Хріско, Угрин, Кузьма. Якщо у 1572 та 1627 рр. у Коломиї було шість кравців, то у 1616 р. – десять представників цієї професії.

Поряд з кравецьким, існував і шевський цех, який у 1565–1566 рр. нараховував 12 осіб. Це, зокрема шевці (sutores) Ян Сепиніч, Савка, Гричіна, Дмитро, Роберський, Левко, Гірно, Іжикович, Войтаско, Греско, Дасно, Іваско. У 1572 та 1627 рр. нарахували 12 шевців, а у 1616 р. – десять.

Ковальський цех у Коломиї здавна об’єднував представників всіх ремесел, що мали справу з обробкою металу: ковалів, слюсарів, мечників. Про ковалів (fabri) згадує люстрація 1564 р., а також інвентар Галицького староства 1627 р. У 1564 р. в Коломиї засновано цех об’єднаного ремесла – слюсарів, римарів, ковалів, сідлярів, до якого входили в 1565 р. – 13 ремісників. Спорідненим з ковальським було слюсарське ремесло. Часом одна і та особа протягом невеликого періоду фіґурує і як коваль, і як слюсар (serrifes). В доступних нині документах згадується про 13 ремісників об’єднаного цеху, до якого входили римарі, ковалі, сідлярі. Зокрема люстрація 1565–1566 рр. подає їхні імена і прізвища: Болдур, Оначко, Іванко, Москал, Павло, Гавілеч, Петро Римарш, Валенті, Петрушіч, Ярос Вратко, Олекса Сідляр, Шлюсар Хроми. Найбільш прибутковим серед металевих ремесел було виготовлення мечів. Інвентар 1627 р. повідомляє, що у Коломиї був один мечник (gladiatores).

Представників кушнірського цеху в 1565–1566 рр. налічувалося 12 осіб (pellifices): Волинець, Угрінович, Юрко, Семен, Юдас, Міско, Литвин, Міско, Боргау, Буркуніч, Міско, Чорний, Яків. У 1572 р. тут працювало сім кушнірів. В 1616 та 1627 рр. – 12 осіб.

Римарство – виготовлення кінської упряжі – було поширеним ремеслом у Коломиї. В документах 1565–1566 рр., а також 1627 р. згадується, що римарі (corrigiatores, frenificis) були об’єднані в цех, де, крім них, працювали ковалі, слюсарі, сідлярі – разом 12 ремісників. У 1616 р. в цеху працювало дев’ять ремісників, в тому числі мечник. В об’єднаний цех з римарями також входили сідлярі (sellatores), що почергово з ними займали посади старійшини цеху.

Найбільшим ремісничим цех, який існував вже на поч. XVI ст. був пекарський цех. В 1564 р. у Коломиї було 150 пекарів (pistores), у 1570 р. – 72, у 1572 – 96, у 1616 – 63, у 1627 р. – 20 пекарів. Крім приватних тут існувала і міська пекарня. Зростання кількості пекарів у певний час пояснюється тим, що торговельні валки, які проїжджали через місто могли мати приблизно 300 возів, а тому в Коломиї на 1565 р. було 150 пекарів, тоді як у Белзі – 34, Холмі – 52, Львові – 53, Кам’янці – 63. На відміну від пекарів, більшість різників (lantii) володіли нерухомістю в середмісті. У 1565 р. в Коломиї було вісім різницьких яток, де забивали худобу (в Снятині – шість), а у 1627 р. так само працювало вісім різників.

Перелік дерев’яного ремісництва відкривають бондарі (doleatores) – виготовлювачі бочок. В люстрації 1565–1566 рр. згадується шість бондарів: Павло, Гліско, Хресні, Іван, Кунаш, Муха. Люстрація 1572 р. відзначає вісім представників цього ремесла, такий же документ за 1616 р. – десять, а люстрація 1627 р. – сім бондарів. У XVII ст. цехмістром бондарів був Ян Піскозуб. Відомо також й про сімох гарбарів (sepeltores) – про це згадує люстрація 1627 р.

Стосовно каменярства і кераміки знаємо, що гончарною справою у Коломиї займалися здавна. У XVI ст. у місті нарахували десять гончарів (figules, lutifigules), які продавали найрізноманітніші гончарні вироби. У 1616 р. у Коломиї було сім гончарів, а 1661 р. цехмістром цеху став Павло Піскозуб. Відомо, що під час татарських нападів 1619 р. на Коломию, аптекар (aromatorii) Матику переселився до Нижнього Ключева, де п’ять років арендував корчму.

Про те, яким чином можна було потрапити у коломийський ремісничий цех, дізнаємося з копій привілеїв двох коломийських цехів – гончарів і бондарів, що їх вони отримали у XVII ст., а 1877-го опублікував краєзнавець Леопольд Вайґель. Переклади цих привілеїв 2008-го опублікувала музейниця Мирослава Кочержук.

Зокрема, вступаючи до коломийського гончарного цеху, гончарі зобов’язані були зробити дзбан за два тижні на три п’яді і горщик на три п’яді з однієї глини, а коли цієї роботи кандидат не зміг би виконати, повинен був навчатися у майстра впродовж цілого року і сплатити 4 злотих і далі, «якби ж зробив вироби, а майстрам вони не сподобалися б огляду на недосконалість якоїсь з названих виконаних речей, щоб у тому не було здивування, а він, однак, старався і хотів стати майстром, то дає суму грошей у розмірі 4 злотих або на розсуд майстрів тому гончареві, якому зобов’язаний. Товариш, який заплатив визначену згідно з розсудливістю або бажанням майстрів суму, має бути призначений на майстра. А той з челядників, хто продемонстрував би вправність чи вміння у своєму ремеслі, щоб довести свою майстерність, вже на цеховому зібранні повинен показати майстрам, до якого мистецтва або роботи має наміри. Коли майстри разом зійдуться, тоді повинен приготувати для них підвечірок або сніданок. Після показу роботи і присвоєння звання майстра кожен повинен зареєструвати в міському реєстрі […] Потім повинен дати до цеху 4 злотих монетами і звичайним рахунком та три фунти воску. Після прийняття до цехового братства повинен зробити обід і дати ахтель пива, і від дня свого прийняття буде постійно служити в цеху, аж поки не буде звільнений іншим молодшим майстром. […] Штраф за невиконання – 1 ґріш» (тут і далі – переклад М. Кочержук). Зауважмо, що гончарі не мали права виконувати свою роботу поза цехом – у місті, на передмістях, фільварках панів та їм підлеглих урядів. В іншому випадку таких осіб заарештовували і кидали до міської в’язниці, а вироблені речі – одну частину продавали до коломийського замку, а другу – повертали цехові.

Статут бондарського цеху, поряд з існуючими реґламентаціями, виголошував: «Пункт 24. Щоб не було упередженого ставлення до бідніших майстрів з боку багатших. Тому коли все, що належить до їхнього ремесла, а саме: деревина, обручі на різні, в тому числі й малі бочки, а також інший посуд та вироби, привезені на продаж для їхньої власної вигоди, буде куплене й оплачене, дохід має бути поділений між усіма порівну і взаємно, а хто б свою частину взяв, повинен відрахувати і віддати гроші».

Паралельно, у місті виділялася група так званих замкових ремісників, про яких нині майже нічого невідомо. Вони могли бути служниками при дворі, церкві, костелі. До таких ремісників належали кухарі, покойова челядь, конюхи, хурмани, машталіри, службова шляхта, дворові козаки, садівники, городники. А ще передмістях Коломиї мусили проживати ремісники, які не входили до ремісничих цехів, а їх називали партачами (parte paternitatis).

Група коломийського купецтва і багатих крамарів, яка не складала окремого цеху, користувалася усіма правами і привілеями, наданими польською королівською адміністрацією. Серед них головними були: право складу товарів і право вільного продажу товарів у Коломиї. Ймовірно, що тільки крамарі (institores pivitum) могли посідати крамниці, що, мабуть, розташовувалися на пл. Ринок і могли творити окрему вулицю або дільницю. Найбільшою, а одночасно й найбіднішою групою купецького прошарку містян були ятники (penestines). Для продажу краму вони користувалися ятками, які встановлювали у відповідний час з дозволу маґістрату. З них можна було продавати суворо реґламентовані товари, що не складали конкуренцію крамарям. За дотриманням правил торгівлі слідкував уповноважений міської влади – яткар. Відомо, що впродовж XV–XVII ст. тут були пекарські, різницькі, шевські ятки.

Як містяни-землероби, так і ремісники, зобов’язані були раз на рік сплачувати двору податки й відробляти різні повинности. Усі категорії ремісників, за винятком двірських слуг, сплачували чинш. Ремісники зобов’язані були також платити ці податки в грошовій та натуральній формах. Так, в сер. XVI ст. коломийські кушнірі сплачували 2 злотих і 28 ґрошів; кравці – 56 ґрошів; боднарі – 1 злотий і 18 ґрошів; слюсарі, римарі, ковалі, сідлярі – 3 злотих і 14 ґрошів; шевці – 15 ґрошів; пекарі – по 8 ґрошів на рік кожний.

Тож, оцінюючи нині «коломийські» бізнеси у середньовіччі, пам’ятаймо: місцеві цехи монополізували всі можливі «міські» професії та ремесла, ставили собі за мету охороняти права своїх членів, контролювати якість продукції і стежити за продовженням цехової традиції. Унормувати усе це могли люстрації і люстратори, які час від часу навідувалися до тогочасної Коломиї. ©

Пояснення термінів:

Ахтель (від нім. Achtel) – давня міра об’єму пива і вина; восьма частина, 1/8 фунта, восьмушка.

Ґріш – срібна монета, карбувалася в XIV – XVIII cт.

Злотий – грошово-лічильна одиниця, дорівнювала 30 ґрошам.

Фунт – давня міра ваги; німецький фунт дорівнював 0,5 кг.

Інвентар – перелік рухомого майна.

Люстрація (королівська люстрація, «королівщина») – податкова або фінансова ревізія, опис державних маєтностей для податкових і військових потреб, що здійснювалася кожні п’ять років у Речі Посполитій з 1562 р. Містила відомості про якість земель, кількість населення, господарські витрати, чистий прибуток.

Чинш (від нім. Zins, давніше лат. census – податковий перепис майна) – реґулярний податок натурою чи грошима, який платили містяни у середньовічній Європі.

Детальніше рекомендую прочитати:

Василь Балушок. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. Київ: Наукова думка, 1993. С. 7–22. http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0000570

Іван Монолатій. Коломиєзнавство. Нариси з історії Коломиї. Вид. друге. Коломия: Вік, 2016. С. 89–94. http://elib.nlu.org.ua/object.html?id=8707

Хрестоматія з історії Коломиї; упор. І. Монолатій. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2016. С. 31–37. http://elib.nlu.org.ua/object.html?id=9994

(Далі буде)

Ілюстрації з відкритих джерел інформації