“Я ніколи не соромився казати, що я з Коломиї”, – ведучий “Свободи слова” Вадим Карп’як

Вадим Карп’як – ведучий програми «Свобода Слова» на телеканалі ICTV. Одружений з Тетяною Пушновою – телевізійною продюсеркою та медіаексперткою. Разом з дружиною виховують двох дітей – Марту (6 років) та Ореста (5 років). Вадим народився в Коломиї, де навчався спершу в 1-ій школі, а тоді в гімназії. У 1994 році вступив до Національного університету «Києво-Могилянська академія», з того часу й до сьогодні живе в Києві.

Ми зустрілися з Вадимом в одному із кафе в центрі Києва, що недалеко від телеканалу ICTV, аби поговорити про його дитинство в Коломиї, спогади про місто і про те, що він показує дітям на своїй малій батьківщині. А також, як виховує своїх дітей. Про те, якою Вадим Карп’як бачить Коломию, – читайте далі.

– Ти виїхав з Коломиї в 1994-ому році на навчання до Києва, де й залишився. Розкажи, як ти поїхав з батьківської хати в столицю?

Дуже тяжкі часи були. У 1994-ому році, коли я закінчив гімназію, в мене був один варіант вибору університету, бо тоді не можна було вступати в кілька університетів одночасно – це ще була радянська система. І тут Могилянка, університет з передовою планкою вже тоді, оголошує, що вони дозволяють абітурієнтам вступати з нотаріально завіреною копією атестата. Тобто з’явився шанс вступити в два виші одночасно.

Я взагалі чомусь думав, що я хочу в Могилянку, й взагалі в Київ. Усе-таки перспектива навчатись в Івано-Франківську чи Львові виглядала не такою заманливою. А я вже в Києві був до того кілька разів у громадських справах. Київ не був вже для мене чужим, тому я був готовий туди їхати. І батьки, слава Богу, не боялися мене відпускати.

У липні я поїхав подавати документи. Подав в КНУ ім. Т. Шевченка на філософський факультет, і в Могилянку – на гуманітарний факультет. Вступив в обидва й обрав той, в який хотів.

Їхав вступати я КамАЗом, тому що тоді в батьків грошей на поїзд не було. Один батьків знайомий їхав з Коломиї до Чернігова. Як зараз пам’ятаю, він віз на цьому КамАЗі металевий бокс, в якому періодично відчинялись дверцята й стукали об борт КамАЗу. І моє завдання було допомагати водієві: ми постійно зупинялись, я залазив, зачиняв цей бокс, ми їхали далі, кілометрів за сто ці дверцята знову гухали, й ми знову зупинялись. Він їхав об’їзною київською дорогою, де й висадив мене на кінцевій швидкісного трамвая, а сам поїхав на Чернігів далі. А тут вже мене мої знайомі чекали й прихистили на час вступної кампанії. А вже, коли я в серпні їхав, уже вступивши, то в мене була така величезна картата торба з сковорідками, різними речами, одягом…

– А якою є для тебе Коломия з дитячих спогадів?

Коли ти вже половину життя живеш далеко, то рідне місто – це завжди дуже таке ідеалізоване місце, навіть якщо дитинство тяжке.

Я цього не дуже помічав, мабуть, через це мені все так приємно пам’ятається. Я розумію, що їсти доводилось різне, що я тепер, очевидно, не хотів би їсти. Це був класичний випадок – я дивитися не міг на мариновані патисони й кабачки. Але пам’ятаю, що тоді було так сутужно, що я їх залюбки наминав.

У мене немає якогось такого цілісного образу Коломиї 1994-го року і зараз. Коломия для мене так і залишилась місцем дитинства та становлення.

– У серпні ти написав відвертий пост у Фейсбуці про те, що центр міста перетворився на базар, що Шевченко зі свого постамента оглядає потворну автостоянку, що дороги в місті погані, а тротуари ще гірші, бо проїхати ними людині самій на інвалідному візку ніяк неможливо. А яким місто було, коли ти тут жив?

Реклами тоді ще не було. Базар був, але був не такий ще розвинений. Тоді ж ще більше людей їздили за кордон – торгували в Польщі, Румунії, Угорщині.

Завжди мусить бути точка для порівняння, щоб оцінити щось. З чим я порівнюю чи до чого Коломия прагне? Це центрально-європейське невелике місто з історією, з Магдебурзьким правом. Ну давайте тоді порівнювати його з аналогічними центрально-європейськими містами. Тоді будемо мати якийсь абсолют, від якого виходимо. Часто це не на користь Коломиї. Хоча, з іншого боку, якщо порівнювати з іншими українськими містами, які теж мали Магдебурзьке право й теж десь перебувають у схожій з Коломиєю ситуацією, то Коломия – у виграшній ситуації, якось ще хоча б підремонтованіша.

– Яка різниця Коломиї 1990-х і сьогодні? Що було колись краще, тепер гірше чи навпаки?

Це треба, щоб я приїхав і хоча б місяць пожив. Тут порівнювати треба не мокре з холодним, а мокре з мокрим. Я зараз справді приїжджаю, бачу якісь недоліки. Я бачу й позитиви приємніші, але людина так влаштована, що на недоліки звертає увагу в першу чергу.

– Про які недоліки йдеться?

Базар – це тільки частина недоліків. Проблема така візуальна.

Насправді, одним з головних недоліків Коломиї, в моєму розумінні, є коломийські тротуари.

Так сталось, що в мене мама кілька останніх років пересувається на візку, й вийти з людиною на візку в місто – це ціла епопея: проїхатися тротуарами, доїхати візком від помешкання батьків до центру, а це недалеко, – неможливо. Треба частину їхати вулицею – там, де машини їздять, тому що тротуари в такому стані. Я не кажу вже про з’їзди для візків, я просто кажу про якість тротуарів. Вони нерівні, там бездумно прокладені водостоки, які ще й незакриті зверху. Воно косо-криво зроблено, десь гірше, десь ліпше. Аналогічний дискомфорт, очевидно, відчувають і люди з дитячими візочками.

До речі, ситуація з тротуарами – це те, що стабільно є в Коломиї. От відколи я пам’ятаю, тротуари в Коломиї ніколи не вирізнялися особливою рівністю й акуратністю.

Також мені впадає у вічі базарна торгівля на центральній вулиці міста, з якою зараз нібито борються. Частково результати боротьби є, але вони мають бути системні й такими, щоб люди розуміли, що це незворотно. Не так, щоб поки ходить інспектор – ми не торгуємо, а так, щоб вони розуміли, що навіть коли немає інспектора, то на «сотці» мусить бути чисто. Не продавати там молоко, квіти, горіхи, яблука тощо.

– В одному з інтерв’ю ти сказав, що ти менше театрал, бо у твоєму місті не було театру й тебе не привчили до нього. Хіба не було театру?

Не було. Театр відродився вже десь на початку 1990-х. Я бачив вистави тільки заїжджих труп лялькового театру. Вони десь там в приміщенні театру виступали, але театр діяв десь до кінця 70-х чи початку 80-х минулого століття. Якраз на мій момент становлення він не припав. А потім, коли його відновили, щось я там навіть бачив – «Камінний хрест», здається. У мене не було традиції регулярного відвідування театру. У Києві я спробував надолужити оцю прогалину, але мені не дуже вдалося. Так що я не людина театру.

– Коли ти навчався в Коломийській гімназії, чим ще займався?

 Щоразу, коли проходжу повз будинок дитячої творчості на Театральній біля катедрального собору, то завжди заглядаю у вікна.

Коли мені було 6 – 8  років, я там займався бальними танцями. А потім у підвалі цього ж будинку ліпив літаки. Навіть маю розряд з авіа- та ракетомоделізму.

– Навчаючись в гімназії, ти ще став СУМівцем (СУМ – Спілка української молоді – ред.). І два роки тому в інтерв’ю для цієї організації ти сказав: «Я не знаю, де б я зараз був і ким би я був, якби не СУМ. Це беззаперечний вплив і серйозний, але який саме – мені дуже складно сказати». Що саме тобі дала СУМ?

По-перше, СУМ дає можливість зв’язків з однодумцями – це дуже важливо. А громадське життя не менш важливе, ніж сімейне. СУМ дала мені багато знайомств і можливості спілкування з людьми, з якими я навряд би познайомився. Це люди, яким я багато в чому завдячую на особистому рівні, які деколи ставали порадниками, деколи прикладом критичного мислення, прикладом ідейності, жертовності, щедрості.

Коли ти опиняєшся в Києві після 17-ти років життя з батьками, тобі ж все одно потрібні якісь орієнтири.

Батьки далеко. Тоді ж не було мобільних телефонів, зідзвонювався з батьками раз на тиждень і все. А вже в самостійному житті новими орієнтирами є університетська професура; друзі; якщо ти людина релігійна, то ще церква; ну і громадська організація теж. Коли це твої однодумці, з якими ви живете спільними ідеями, це теж дуже серйозний орієнтир, особливо, коли є старші люди, з якими ти можеш порадитися. І СУМ прекрасно в цьому мені допомогла, а я чимось допоміг СУМ.

– Чим ти займався в СУМ?

Ми їздили в табори, я допомагав виховникам (вожатим), і сам був виховником. Займався організаційними й адміністративними справами в офісі, ходив домовлятися за якісь гранти, щось писав, організовував зустрічі. Це була і офісна робота, і робота у полі, і з дітьми в таборах.

– А звідки твої батьки?

Батько – з Косівського району, з Микитинців, а мама народилася в Коломиї.

– А куди саме з жінкою і дітьми приїздите?

До батьків у Коломию. Їздимо на Косівщину в гості, там дядько живе. Це тепер така дуже важлива частина наших поїздок – показувати дітям важливість сім’ї.

Це дуже важливо відвідувати дідусів і бабусь та показувати оцю спадковість і сімейність традицій.

Ми стараємось на кожне Різдво туди їздити, оскільки це сімейне свято. Їхати туди, колядувати. Обов’язково заїздити в село до дядька, у нього своє господарство. Діти дуже люблять дивитися на корову, свиню, курей. Дядько живе під лісом, вони йдуть у ліс. Так ми показуємо, що де би не була сім’я, а вона може бути далеко за 500-600 кілометрів від вашого місця проживання, але це родичі. Це такий хороший приклад, бо я – з Коломиї, а дружина – з Херсона. Ми так само й туди їздимо й показуємо їм, що і там є частина вашої сім’ї.

– Як часто їздите у Коломию і Херсон?

У Коломию ми частіше їздимо, у Херсон – рідше. У Коломию десь 2 – 3 рази на рік з дітьми, в Херсон десь раз на рік. Так складається, бо херсонські родичі частіше до нас приїжджають, а через те, що моя мама не може виїжджати, то ми стараємося самі приїхати. Так зручніше.

– Коли приїжджаєте в місто, що робите, куди йдете?

У нас є обов’язковий похід на каміння – постамент, що біля міської Ратуші. Це була моя улюблена точка дитинства – вилазити на них. І коли я показав дітям, то для них це теж класна забавка. Я їм нічого не казав, але вони самі природно розуміють, що на каміння треба лазити. Неодмінно, коли йдемо в місто, мусимо залізти на це каміння. Це просто культова точка Коломиї. Я вважаю, що вона має бути у всіх путівниках для дітей.

Ми обов’язково заходимо в музей Гуцульщини. Діти дуже хочуть туди – їх найбільше приваблює інтер’єр гуцульської хати.

– Діти хочуть йти в музей?

Це все залежить від виховання. Ми з коханою уважно до цього ставимось і розуміємо, що є певні правила для дітей в музеї. Нема такого, що «чекайте, ми тут ще не все подивились». Щоб у дітей було захоплення музеєм, треба за ними стежити, вони самі приведуть тебе до того, що їм цікаво. Тоді твоє завдання – пояснити їм те, що їх зацікавило, й далі слідкувати, що їм ще цікаво.

У нас в музеї Гуцульщини є стандартний маршрут: поки що – це Чумацький віз, вони знають, хто такі чумаки, ми читали там казки Сашка Лірника про чумаків, це для них зрозуміло. Тоді точка з прикрасами жіночими й рушницями, топірцями. Це їх зачаровує. А мимохідь вони звертають увагу на щось інше. Це прекрасна форма знайомства з музеями, коли ти споглядаєш тільки те, що тебе цікавить. Але паралельно ти чіпляєшся і за щось інше. Інколи ще ходимо в «Писанку», але все-таки менше, бо вона специфічніша.

Обов’язково ходимо пити каву й коктейлі в «Букініст». Це наша стандартна точка-кав’ярня. Вони підкуповують моїх дітей, мені теж там приємно, але дітей вони підкуповують тим, що на кришечках, коли ти напій береш з собою, малюють малюнки, і в нас тепер ціла трагедія, тому що в інших містах, коли ми беремо напої, – на кришечках не малюють малюнки.

Відвідуємо ще неодмінно «Книжкову хату», тому що там книжки з наклейками. Книжки ми й тут (в Києві – ред.) купуємо дуже багато, але ця книгарня – це must see.

Ще ми ходимо гуляти на міське озеро.

Час від часу заходимо в «Цукерню», хоча мені вона не подобається. Ми туди ходимо тільки з тієї причини, що коли нарешті йдемо разом з мамою, це одне з небагатьох місць, куди можна заїхати візком і сісти. Місто для людей, неповноцінних у русі, не пристосоване зовсім.

Любимо зайти в костел і в катедральний собор. Костел якраз дорогою від батьків до міста, ми завжди повз нього проходимо й діти хочуть зайти туди. Раніше вони називали його ракетою через шпиль. Також ми проходимо повз єпархію, і там взимку на Різдво виставляють шопку (вертеп) за склом. Діти пам’ятають, де вона стоїть, і навіть влітку вони завжди вказують – тут стоїть взимку шопка. На ній ми навчили їх, хто такий Йосип, хто такі пастухи, хто такі три царі. Єдине, що мені доводилось дуже тяжко, коли Марта, як допитливіша, цікавилась: «Діва Марія – це мама Ісуса, це Ісус, а це хто? – А це – Йосип. – Це тато Ісуса? – Ні це не тато Ісуса. – А хто, а де його тато?» Складно пояснити 4-річній дитині догмат Трійці – це виклик.

І ще заходимо в гімназію. Діти дуже люблять. Я їм показав колись, де вікна мого класу, й тепер це в них теж улюблена розвага. Ми, коли можемо, заходимо в гімназію на подвір’я, я їм показую, де я вчився, для них це такий момент спадковості.

Це такі основні коломийські точки, якими мусимо пройтися.

– У зйомках ролику, де телеканал ICTV вітає з Днем Конституції, брала участь твоя донька. Мені дуже запам’ятався момент про те, що люди різні, але рівні. Марта разом з тобою представляла табличку «я з Коломиї», була ще табличка «я з Криму». Чому саме таке протиставлення?

Бо Казарін з Криму, а я з Коломиї (сміється). Я не знаю, це треба, напевно, режисера ролика питати. Може, тому що «К-К», може, тому що хотіли уникати постійного протиставлення схід-захід. Зробили південь-захід – якась така лінія. Я думаю, що це швидше випадковість, а не спланована акція.

– Марта сказала, що зйомки були складними, й вона не буде більше зніматись. Але для неї було дуже важливо, що, окрім всієї країни, її ще побачить дідусь з Коломиї. Що дідусь сказав після ролику?

Що дідусь може сказати – «молодець, Мартусю, ти була прекрасна». Дідусі в принципі посідають важливу роль в її житті – і один, і другий.

Ми завжди наголошуємо на тому, що дідусі й бабусі – дуже важливі, оскільки це наші тато й мама. І так, як ми ставимось до них, так ви колись будете ставитись до нас.

Якихось особливих коментарів не було.

Коломийський дідусь ще має таку важливу опцію: коли ми приїжджаємо влітку, то завжди ходимо в ліс на батьківщині батька. І там є так звана «зайчикова хатка». Це насправді альтанка посередині лісу, але ця альтанка вже стоїть давно. Мене ще не було, а альтанка вже була. І я це пам’ятаю зі свого ще дитинства, як «зайчикову хатку». І коли діти заходять до лісу, то там завжди від зайчика на них чекають якісь подарунки. Якось так нам завжди з дідом доводиться придумати якусь таку хитру логістичну схему, як так зробити, щоб ми підійшли туди, а там ці подарунки вже стояли, але ми підійшли всі разом. Це так само вчить їх, що треба ділитись. Раз «зайчик» робить подарунки, то й вони «зайчикові» мусять щось залишати – якусь моркву тощо. Хоча доводиться постійно викручуватись, відповідаючи на питання, а де ж він бере ці подарунки: «Де він взяв цей сік, цікаво?» (сміється). Я кажу, що я не знаю, можливо, в них в лісі є десь тут такий магазинчик, хто його знає. Їм не так тяжко повірити в це, бо мультики, які роблять тварин антропоморфними, їм у цьому допомагають.

– Твої діти «залипають» в телевізор твоїх батьків. У тебе телевізора в хаті немає. Чому?  Адже діти мультики все одно дивляться – через інтернет, у комп’ютері.

Це складне питання. По-перше, в інтернеті легше це контролювати, коли вони дивляться. Ти увімкнув і контролюєш. Ми дивимося мультики тільки на вихідні – лише в суботу і в неділю. Норма – це один мультик в суботу, один – в неділю. Але бувають випадки, коли ми погоджуємося на два мультики. Єдине, що ми зараз практикуємо – вони почали вчити англійську, і ми, як експеримент, робимо таку штуку, що раз на тиждень дозволяємо їм подивитися мультик, який вони вже знають, але англійською. Наприклад, «Рапунцель». Але телевізора вдома немає, тому що його якось історично й не було. Усе, що тобі треба подивитися, ти можеш подивитися в інтернеті. На кіно, класні новинки, ми ходимо все одно дивитися в кінотеатри.

– Чому так мало мультиків?

Тому що це, з одного боку, пізнання світу, а з іншого – найчастіше батьки використовують мультики, як спосіб вгамувати дитину. Тобто, мені нема часу тобою займатися, тому на тобі мультик і відстань від мене. А з дітьми треба займатися. Ми стараємося, коли ми вдома з дружиною, проводити час з ними. Тоді в тебе є маса варіантів, чим з ними можна зайнятися: можна пограти в ігри всім разом, можна разом прочитати книжку, можна складати лего, можна постріляти в щось – зробити тир, печиво спекти разом чи на кухні щось приготувати. Це для нас певним чином виклик, дуже хочеться інколи дати собі спокій,  увімкнути мультики й все, але ми стараємось цього ніколи не допускати. Єдине ми робимо винятки, коли діти хворі – мультик їх відволікає.

– Новини з дітьми дивитесь?

Ні. Але специфіка роботи така, що мої діти, наприклад, знають, хто такий Порошенко, знають, що таке Верховна Рада, парламент. Це не тому, що я їх методично цьому вчу, а тому що вони слухають наші розмови, коли ми щось з Танею обговорюємо, то вони цікавляться, хто це.

Ми стараємось завжди пояснювати – не відповідаємо, що це для дорослих чи це не ваша справа.

У дитини виникають питання, а хто головний в державі. Вони знають про війну, агресію Росії, тому що це постійно виникає в сімейних розмовах. Але так, щоб ми з ними новини переглядали й обговорювали, що відбувається, то ні.

– А коломийські новини дивишся?

Інколи я заходжу на якісь коломийські сайти, переглядаю, що там, але найчастіше мені короткий дайджест батько передає. Ми раз на кілька днів зідзвонюємось, про найважливіше я все одно дізнаюсь.

– Чому ти не вступав на факультет журналістики, тим паче, в тебе батько -журналіст?

Я й ніколи не збирався бути журналістом насправді.

Думаю, що людина мислить, а Бог креслить.

Оскільки математика мені не дуже давалась, а я традиційно гуманітарного складу розуму, як я це називаю, то, напевно, тому так склалось. Я добре володію мовою, а мова – це журналістський інструмент. Ну то чому ні? Тим більше так збіглося, що я спочатку на радіо, тоді на телебачення потрапив. Прижився якось (сміється).

– Чи було колись соромно, що ти з провінції?

Ні, навпаки, я завжди цим дуже пишався. Я вважаю, що люди, які походять з провінційних міст, значно мотивованіші. Завжди так ставалося, що коли я працював десь в якихось колективах, то моторами цих колективів були люди з провінцій. Тому що вони амбітніші, їм треба гризти землю й чогось досягати в столиці, щоб закріпитися тут. Кияни були аморфніші: у них батьки під боком, бабуся залишить квартиру після смерті, жити буде де, трохи потерпіти – й так перебиваються.  Якщо голодний, можна завжди поїхати до мами на супчик, а в людей з провінції немає мами з супчиком на вечір. Ти мусиш сам все. Це серйозний мотивуючий фактор.

Я ніколи не соромився казати, що я з Коломиї.

Я, навпаки, ніс це з гордістю, тому що сентименти до  Коломиї в мене залишаться назавжди. Які би критичні не були мої оцінки час від часу, це все одно моє рідне місто. Є така приказка в Техасі, що «Техас можуть грабувати тільки техасці». І перефразовуючи цей вислів, то «Коломию мають право критикувати тільки коломияни». Коли хтось не коломиянин при мені буде критикувати Коломию, я, звичайно, буду захищати. Я вважаю, що мені можна, а іншим – зась (сміється).

– Яке твоє улюблене місце?

Зараз це у батьків лавка під черешнею. У них там садок, величезна черешня, столик, лавка. Ми там влітку завжди обідаємо, вечеряємо, якесь барбекю робимо. Це таке місце сили. Мені там дуже затишно.

Журналіст: Наталія Слободян