Як Ганна Василик з Коломийщини стала мамою для всієї 10 бригади. ФОТО

44-річна Ганна Василик із села Мишин Коломийського району вже два роки служить в 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді (ОГШБ). Пішла вслід за рідними чоловіками – братом і двома синами. Каже, просто вже несила було сидіти вдома і чекати від них дзвінка. Нині вона стала мамою для всієї бригади, пише Репортер.

Безкінечне чекання

З пані Ганною розмовляємо телефоном. Жінка якраз зараз на сімейному відпочинку на Львівщині разом з іншими військовими. Поїхала з дев’ятирічною донечкою Василинкою. Сміється, її від частини відправили ледь не примусово.

Ганна Василик розповідає, що двічі в житті їй довелося кардинально міняти життя. Вона 10 років вчителювала у місцевій школі – спершу вела початкові класи, а потім викладала біологію. Диплом педагога закинула, бо діти підростали і треба було ставити на ноги, а з вчительською зарплатою – ніяк. Стала будівельником. Сусід шукав людей в бригаду, аби їздити на будови. Їздила. Нав­чилась шпаклювати, штукатурити, гіпсокартон ставити, електропроводку прокладати. А в 2016 році стала… солдатом. Підписала контракт «до кінця особливого періоду» та стала військовою у складі 10 ОГШБ.

«Що мотивувало? – перепитує. – Певно якийсь материнський інстинкт».

Розповідає, що її сини Іван та Михайло працювали за кордоном, а коли почалась війна – все лишили й приїхали додому та пішли у військкомат. Як лиш їх не відговорювала – марно.

«Вони мені сказали: «Мамо, невже ви думаєте, що у нас є сім’ї, у нас є ви і ми будемо чекати, аби москаль прийде сюди?», – пригадує пані Ганна. – Правда, то було в більш грубішій, чоловічій формі. Зрозуміла, що вони вирішили, і я нічого не зроблю».

У 2015 році вони обидва пішли служити у 80 окрему десантно-штурмову бригаду. Старший, 28-річний Іван, пішов першим, а 25-річний Михайло – трохи згодом.

«Його не хотіли брати, бо комісований – хронічний гайморит, – пані Ганна. – З товаришем зробили таку махінацію, що друг пішов на рентген, а Міша з його знімком – на медкомісію».

Сини служили в одному підрозділі, в одному взводі. Разом в наряди, на виїзди. «Це страшно, коли двоє дітей сідають в одну машину, – зітхає жінка. – Казали, що їм так спокійніше, коли разом. А я сиділа вдома й чекала дзвінка. Телефон постійно в кишені. Те чекання здавалось безкінечним».

По черзі сини й демобілізувалися. Іван планував підписувати контракт, але має проблеми зі здоров’ям – від сильної контузії на одне вухо чує 80 %, на інше – 20 %. Молодший Михайло нині теж служить в «десятці».

Повзла найкраще

«Мені настільки вже було тяжко психологічно, фізично втомилась від того чекання, – говорить пані Ганна. – Постійний страх, напруга. Зрозуміла, мушу щось робити. Пішла сама на військкомат. Тоді мені було 42 роки».

Розповідає, що освіта в неї добра, що має значний життєвий досвід і фізично щось могла допомогти, і морально. Та на службу її не хотіли брати. Майже рік ходила у військ­комат і нарешті у серпні 2016 року – підписала контракт. Сини знали намір матері, відговорювали, але не переговорили.

«Якщо війна прийшла на наше покоління, то чого мають гинути діти? – говорить жінка. – Значить, нам треба, оцим старшим людям розбиратися. Я так вважала і вважаю».

Далі були три місяці навчань у Полтаві. Пригадує, були молоді дівчата, хлопці, але такого віку як пані Ганна – нікого.

«Прийшлося нелегко, але я не могла доз­волити пасти задніх, – говорить вона. – Віддавала багато зусиль навчанню, фізичній підготовці. Жіночка не з худих, але нічого – справилась. Наш інструктор жартував, що я найкраще за всіх повзу».

Каже, вчилася бути зв’язківцем, але коли повернулась у військову частину – стала психологом. «У нас на цілу бригаду лише два психологи. Це є ніщо, бо проблем і роботи дуже багато, особливо зараз, коли хлопці повернулися з ротації».

Про брата писати

Вперше в зону АТО пані Ганна їздила ще у 2015 році. Каже, просто вчепилась до волонтерів, мовляв, змушені її взяти, бо вона мама і хоче до своїх дітей і брата. А то якраз був Великдень. Напекла пасок, закупила дещо й розпакувала по ящиках. За два тижні об’їхали всю Донецьку й Луганську області.

Згадує, як заїхали до її синів, як побачила їх у формі – ридала. «Вони були такі вражені: «Мамо, до нас волонтери не могли доїхати, а ви доїхали», – пригадує жінка. – Мені навіть здалося, що вони пишалися і всім казали: «Це наша мама!».

Дуже хотіла заїхати до брата Василя Ковцуняка, який тоді служив у 128 окремій гірсько-піхотній бригаді. Він з самого Майдану пішов у добровольчий батальйон. Під Іловайськом отримав три кулі, шість осколкових поранень, дві контузії. Його останнього знайшли під лісопосадкою. Каже, не про неї писати треба писати, а про нього. Звільнився зі служби рік тому.

«Тоді вони стояли «на нулі» – в Пісках за 300 метрів від аеропорту, – говорить пані Ганна. – Нас не пустили, бо великі бої йшли. Але він, ризикуючи життям, ще з кількома хлопцями приїхав за своєю паскою, за тим всім свяченим».

Ще пригадує, як заїхали в Зайцеве, темніло, почалися обстріли. Десь поодинокі вибухи, а потім чимраз більше й більше.

«Спершу не розуміла, що відбувається, а коли зрозуміла, то такий був страх, такий адреналін, що ледве забігли в укриття, – згадує Ганна Василик. – Але я вам скажу, материнський інстинкт – сильніший. Те, що бачила, ще більше укріпило моє бажання бути там. Ті хлопці, ті діти… з різних підрозділів приїздили до нас, бо почули, що приїхала мама – з ковбасою, паскою та іншими смаколиками. Кожному щось та й ділила. Потім турнір з волейболу організувала. Зрозуміла, що потрібна не лише своїм дітям, але й синам інших мамів».

Мама, солдат і студентка

У липні минулого року пані Ганна удруге їхала в АТО, але вже по службі. Каже, працювала по секторах. Була у другій лінії. До неї приїздили, приходили хлопці, телефонували, шукали розради, поради.

«Все їм казала: «В будь-який час дня і ночі я чекаю від вас дзвіночка, – говорить Василик. – Найчастіше хлопці просто хотіли виговоритися. У багатьох сімейні проблеми. У військових цього не забереш – війна розвалила багато сімей. І ти розумієш, що можеш щось порадити, але зарадити тому розлученню не зможеш, бо дружина вже все вирішила й занесла заяву. А хлопцям дуже важлива підтримка саме дружини. Знати, що їх вдома чекають і розуміють. У нас велике упущення – треба, аби працювали з сім’ями психологи. Має бути на державному рівні. Самотужки ми не зможемо».

Ще Ганна Василик поступила в університет економіки та права «Крок» на спеціальність «Психологія», аби удосконалити свої знання. Дописує диплом на тему «Психологічна реабілітація воїнів АТО».

«Раз йду у їдальню, а звідти строєм виходять хлопці і тут біля мене взводний подав команду: «Рівняння на маму», – сміється жінка. – Це було так приємно, аж розплакалась».