Як на Коломищині бюрократія руйнує пам‘ятку архітектури

Майже за сотню кілометрів від Івано-Франківська на теренах Коломийщини в селі Гвіздець вже три століття височіє розкішний костел, зведений литовським князем.

Сьогодні будівля – пам’ятка архітектури національного значення. Від помпезності князівських часів, звісно, залишилося мало, проте й дотепер вигляд костелу доволі прийнятний, пише Місто.

Святиню, до зведення якої залучали найкращих зодчих того часу, проектували на століття, проте руйнівні тріщини, які пронизують серце костелу, рано чи пізно поховають оповиту віками будівлю в руїнах. Однак не час і не сирість стирають історію краю – зберегти архітектурне надбання Франківщини заважає бюрократія.

Святиня, до якої роками не було діла провладній верхівці, “заболіла”, коли нею зацікавився польський інвестор, що мав благодійний намір відреставрувати костел. На сьогодні мільйони, які б урятували архітектурне надбання і додали туристичної привабливості краю, зависли в невідомості, адже майже чотири роки релігійна громада, яка з часів здобуття Україною незалежності має право розпоряджатися майном святині, не може виготовити всі необхідні документи, а без них перерахунку меценатських коштів не відбудеться.

Починалося все з красивої історії. Фундатором костелу був литовський князь Михайло Пузина, який одружився на Софії з роду Потоцьких. На землі, яка тоді належала Пузинам, князь надумав будувати дерев’яну резиденцію-кляштор бернардинів. Проте тішитися церковною спорудою зміг недовго, адже в молодому віці пішов із життя. Та й сам дерев’яний костел у 1730 році згорів. Аби вшанувати пам’ять коханого, вдова Михайла Пузини вирішила спорудити на місці святині мурований костел. За кілька років, у 1735-му, будівництво храму було завершене.

Костел є пам’яткою в стилі готики та бароко – єдиний у своєму роді, не подібний до інших українських святинь.

Серед місцевих жителів досі гуляє історія, як на спорудження храму живим ланцюгом у 20 кілометрів передавали каміння з берега Пруту, а також зносили з домогосподарств курячі яйця, за допомогою яких готували міцну штукатурку. З початку заснування тут проживали монахи-бернардини, які вимурували під стінами храму підземні ходи, що збереглися й до нашого часу.

Споруда пережила дві війни. В часи Другої світової, нехтуючи святинею, тут зберігали зерно і різний мотлох. Окупанти винесли з собору більшість цінностей, які сюди заповіла заможна графиня. Серед них – фігури галицького Мікеланджело – Іоанна Ґеорґа Пінзеля. Зникли також коштовні ікони. Місцеві кажуть, що люди, не розуміючи цінності оздоби храму, навіть рубали фігури скульптора на дрова. На сьогодні їх у костелі немає. Ті, що вціліли, відвезли на зберігання до курії Львівської Архідієцезії Римо-Католицької церкви в Україні, бо вже були спроби мародерства.

Ще в часи УРСР у 1963 році Рада Міністрів постановила внести будівлю до реєстру пам’яток архітектури національного значення. Костел є пам’яткою в стилі готики та бароко – єдиний у своєму роді, не подібний до інших українських святинь.

Довгоочікуваний інвестор

На зорі української незалежності – у 1991 році – релігійна громада Римо-Католицької церкви звернулася до Івано-Франківської обласної адміністрації з проханням повернути культову споруду у її підпорядкування. Депутати проголосували за це і передали будівлю християнській громаді.

Жмендак Христина, голова церковної громади, яка сьогодні наглядає за костелом, розповідає, що тоді прихожани і церковники закатали рукава і взялися наводити лад у занедбаному храмі. Сюди було назначено священика, організувалася парафія. 10 років богослужіння відправляли у костелі, проте з часом тріщини на стінах та стелі споруди змусили прихожан перейти у бічні келії. На головних дверях костелу повісили замок.

У бічній споруді довший час функціонувала сільська лікарня, проте через аварійний стан будівлі перебувати тут було не надто безпечно, тому в селі почали збирати гроші на будівництво нового шпиталю. Медперсонал і пацієнтів з будівлі монастиря відселили, натомість запросили сюди музичну школу, в якій донині займаються місцеві діти.

З початку заснування тут проживали монахи-бернардини, які вимурували під стінами храму підземні ходи, що збереглися й до нашого часу.

Христина Жмендак розповідає, що громада завжди планувала відреставрувати будівлю костелу. Але оскільки сума робіт навіть за приблизними підрахунками сягала мільйонів гривень, особливих надій не плекали. Своїми силами відремонтували бічні келії, де проводили богослужіння, і молилися про збереження святині.

Кілька років тому тут перебувала монахиня-доглядальниця з Польщі, яка запросила до костелу тамтешнього реставратора. Він ґрунтовно оглянув будівлю, мав спеціальні прилади, все ретельно занотовував. Коли ми сіли говорити, то щиро розповіли, наскільки хочемо зберегти цю величну споруду, але не знаємо, звідки дістати кошти. Він пообіцяв, що свої дослідження і світлини храму передасть до Міністерства культури Польщі. Це був 2013-й рік, – розповідає наглядачка костелу.

З того часу минуло кілька місяців, про візит пана з Польщі призабули. Гадали, їхнє прохання проігнорували. А навесні 2014-го року отримали радісну звістку про те, що Міністерство культури Польщі готове відреставрувати костел, а саме – взяти на себе 85% витрат.

Християнській громаді поставили дві умови: мати всі відповідні документи на власність та 15% від суми реконструкції знайти самостійно. До осені того ж року планували скерувати експертів для остаточних підрахунків.

Не бути нічиїм

Виготовлення документів узяла на себе, адже пенсіонерка й мала більше за інших вільного часу, – розповідає пані Христина.

За словами жінки, в той час якраз планувала виїхати з будівлі музична школа. Влада району вирішила, що дітей звідти треба забрати, адже приміщення аварійне, та й у центральній новозбудованій школі замість планованих 1200 учнів навчалося в той час лише 500. Тож вільних приміщень вистачало. Навчання планували завершити наприкінці весни 2014-го року і переїхати. Все сходилося: реконструкцію можна було починати того ж року.

Ми з отцем Антонієм взяли перекладеного з польської листа від Мінкультури й поїхали до обласної ради. Вони зібрали інженерів і архітекторів, переглянули наші реєстраційні документи і надиктували список офіційних паперів, які ми мали ще зробити: технічний паспорт, акт на власність, документи на землю. Тоді нас обіцяли підтримати, сказали навіть, що оплатять паспортизацію пам’ятки архітектури за рахунок бюджету, а це 285 тисяч гривень. В піднесеному настрої ми поїхали в район, адже саме там повинні були виготовити наші документи, й із перших хвилин зрозуміли, що тут перед нами двері закриті.

Неодноразово нам натякали, що там є музична школа і начебто ми плануємо її виселити. Але планів таких, звісно, ми не мали, адже лише хотіли привести до ладу всі папери. Цікаво й те, що коли ми почали рух із документами, дирекція музичної школи переїжджати передумала, – розповідає пані Христина.

Жінка каже, що після того сесія селищної ради дивним чином прийняла рішення про те, щоб передати будівлю костелу в комунальну власність. І його була готова розглянути районна рада.

У зверненні до районної ради йшлося, що на задоволення потреб громади будівлю хочуть передати в комунальну власність. Але, перепрошую, яку громаду питали? – пояснює наглядачка храму. – Я мала розмову з одним із депутатів нашої селищної ради, який вболіває за костел, і він натякнув, що ніякого голосування не було, а передати святиню в комунальну власність начебто “попросило” керівництво району.

На той час районну раду Коломийщини до грудня 2015 року очолював Богдан Болюк, головою райдержадміністрації був і є до сьогодні Любомир Глушков.

Обурена таким свавіллям церковна громада вирішила пошукати підтримки в обласній раді.

Нас прийняв тоді заступник голови обласної ради Остап Дзеса. Ми показали йому підписи, де громада села виступила проти передачі костелу в комуну. Крім того, поставили на стіл документ 1991 року, в якому чітко вказано, що будівлю рішенням ради передали церковній громаді. І запитали: як так, що її зараз просто хочуть забрати? Невже закон має зворотну дію? – пригадує голова церковної громади.

Каже, що тоді Остап Дзеса став на їхній бік. В їхній присутності зателефонував Богданові Болюку і висловив своє невдоволення. Мовляв, поляки готові давати гроші на фінансування, що область чи район за власні кошти не матимуть змоги провести дороговартісну реставрацію.

Казав, як так, люди стільки ходять і не мають документів. Варто залишити костел тому, хто про нього дбає. Окрім того, надіслав листи в районну раду і адміністрацію з проханням підтвердити право на власність будівлі римо-католицькою громадою, – пояснює пані Христина.

Розібравшись у законах, районна адміністрація таки дала відповідь, що перехід права власності на костел можливий лише за рішенням суду й не може бути скасований органом, який його видав.

Ця відповідь була дуже важливою для церковної громади, адже після того реєстраційна служба видала їм акт на власність, документи на виготовлення якого під різними приводами не приймали два роки.

Річ у тім, що технічний паспорт на будівлю зробили одразу в 2014 році, після того як відбувся наш перший візит з цього питання в ОДА. З виготовленням наступного документа почалися суттєві необґрунтовані затримки. Окрім того, за дивним збігом обставин жінка, яка виробляла нам технічний паспорт, за два тижні потрапила під скорочення, – пригадує пані Христина. – Складається враження, що в обласній адміністрації нас підтримали, а потім про це дізналися керманичі району, і їм це не сподобалось.

До речі, екс-заступник голови Івано-Франківської обласної ради Олександр Левицький, який, за словами Христини Жмендак, був одним із перших,хто підтримав римо-католицьку релігійну громаду в питанні реставрації костелу і допомоги у виготовленні документів, сьогодні кардинально змінив свою думку.

Десь рік тому я зрозумів, що ситуація в межах громади села дражлива і конфліктна. Люди не згідні, аби поляки це відновлювали. Наскільки я знаю, вони погодилися на реставрацію, якщо статус будівлі повернуть до такого, який вона мала колись, крім того, там ще є музична школа. Гадаю, в Україні мають вирішувати українці. Я не є членом громади і в цьому протистоянні участі брати не хочу, – прокоментував Левицький.

Не кінець

До Гвіздця приїздить дуже багато туристів, навіть попри те, що костел закритий. І щоразу я чую дорікання: чому ви нічого не робите? Як можете дозволити завалитися такій споруді? Так і хочеться відповісти: робіть вже ви, – сумно каже наглядачка костелу.

І продовжує розповідь про епопею з виготовленням документів на власність.

Здавалося, основні папери в нас на руках. Залишалося виготовити лише документи на землю. Але й тут почалися суттєві затримки. Спочатку їх не виготовляли, бо, бачте, сільська рада вирішила з’ясувати правомірність виданого нам акта на власність. Проте чому його вважають неправомірним і до якого терміну розглядатимуть – не відповіли. Сільський голова Гвіздця Володимир Ясуник поїхав до Львівської Архідієцезії, аби переконати вищу церковну громаду, що реєстраційна служба помилилася і документи нам видали незаконно. Окрім того, поставив умову, що музична школа повинна залишитися в будівлі ще на 20 років, – каже пані Христина.

Сам Володимир Ясуник пояснює: про польського інвестора чув, проте жодних документів, які свідчать про його бажання вкластися в реставрацію костелу, не бачив. Переконує: за святиню серце болить і у нього.

Ми всіляко сприяли громаді, на сесії селищної ради проголосували за виділення земельної ділянки під святиню. І це не зважаючи на те, що римо-католицька громада, яка в нашому селі не є численна, зробила документи на костел обхідними шляхами. В районі молодий чиновник підписав їм погодження, але права на це не мав. Якби наша воля, то в суді ми б це анулювали, – пояснює війт Гвіздця.

І підтверджує, що до Львова на розмову з владикою їздив, але лише для того, щоб переконатися, чи фігури Пінзеля, які вивезли з костелу, справді зберігаються там.

На такі пояснення голови наглядачка костелу каже, що війт жодного разу не просив громаду показати листа від поляків, а на сесії селищної ради, де розглядали питання виділення землі громаді, вводив депутатів в оману і розповідав, що будівлю костелу релігійна громада приватизувала незаконно.

Про неперешкоджання у виготовленні документів запевнив нас і чинний голова Коломийської районної ради Роман Дячук.

Вони хочуть зайти здаля і мають чималі апетити на землю, хочуть все й одразу. Але ж там підприємці посадили суспільний сад. Та питання навіть не в землі, якби інвестор почав щось робити, то це б вирішилося, – каже Дячук.

Суспільний сад, про який згадав голова району, посадили бізнесмени, що провадять поруч з костелом підприємницьку діяльність. За якихось кілька метрів від аварійної споруди функціонує гуртівня будівельних матеріалів, де вивантажують важкі конструкції. Місцеві кажуть, що бізнесмени, які є депутатами сільради, самовільно захопили частину землі, що колись належала костелові, й розібрали частину старовинного муру. Натомість війт Гвіздця переконує: всі необхідні документи на землю у власників бізнесу є і на межі охоронної зони вони не виходять.

Врятувати дзвіницю

Після візиту голови села до Львова церковники пішли на поступки і дозволили музичній школі перебувати в приміщенні костелу ще 10 років. Пояснюють, так вирішили, щоб не було розмов про те, що релігійна громада хоче вигнати дітей на вулицю. Крім того, побоювались, що без цього такий вистражданий акт на власність можуть скасувати.

Питання знову на гальмах. Церковники побоюються, що районні експерти не захочуть братися за цей об’єкт через негласний тиск чиновників.

Перед людьми, які прагнуть врятувати культову споруду, ще одна перепона – виготовлення документів на землю. Приватний експерт, який був готовий узятись до цього і вже проводив певні заміри та розрахунки, раптом передумав.

Питання знову на гальмах. Церковники побоюються, що районні експерти не захочуть братися за цей об’єкт через негласний тиск чиновників.

За період документальної епопеї з’явився ще один меценат – підприємець, який готовий за власний кошт реставрувати старовинну дзвіницю біля костелу.

Ми зробили її експертизу, споруда в аварійному стані і потребує негайної реставрації, проте без кадастрового номера на землю нам не виготовлять кошторисний документ на дзвіницю, а без нього дозвіл на реставрацію не дадуть, – розповідає пані Христина.

Поради з приводу реставрації старовинних воріт із дзвіницею наглядачка храму вирішила запитати у відділі охорони культурної спадщини ОДА, проте, як каже, там її зустріли знов-таки не надто привітно.

Я мала зустріч з начальником відділу Андрієм Зіновійовичем Давидюком, хотіла, аби він підписав дозвіл на реставрацію дзвіниці, однак той знов почав розмову про те, що ми хочемо витіснити музичну школу. Двічі перепитував, чи немає у нас судових позовів, адже якщо є, то наголошував, що Міністерство культури все нам перекреслить. Я ж тоді подумала: вам? Це кому – мені? Може, Вам! Може, це не мені, а Україні? Пригадую, що дуже неприємно було після нашої бесіди, – розповідає пані Христина. – Врешті дозволу не дав і відправив нас до Львова. Вже згодом знаючі люди пояснили, що я пішла до відділу охорони культурної спадщини без кошторисного документа, а без нього такий дозвіл нам не видадуть.

Як пояснив у коментарях “МІСТУ” сам Давидюк, орган охорони культурної спадщини Івано-Франківської ОДА такий дозвіл не підписує, адже будівля – пам’ятка архітектури національного значення і будь-які дозволи щодо неї мають бути погоджені у столиці.

За час, який наглядачка костелу витратила на марафон між районною адміністрацією, обласною радою і керівництвом села Гвіздець, польський мільйонер, що мав намір інвестувати у його реставрацію, помер. Як пояснили “МІСТУ” в Центрі польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську, якщо в громади будуть на руках всі необхідні документи, проблем із повторним призначенням коштів на відновлення пам’ятки не повинно б виникнути, однак експертну оцінку будівлі потрібно буде зробити знову, адже з кожним роком вона руйнується щораз більше й, відповідно, вартість реставрації зростає.

Попри запевнення чиновників у тому, що вони не перешкоджають громаді, за чотири роки людям, яким болить руйнація храму, вдалося виготовити лише два документи, а попереду ще експертизи, дозволи й нові зачинені кабінети. Скільки ще сходинок рідної бюрократії доведеться пройти – невідомо. Як і те, чи з часом Польща не передумає фінансувати реставрацію української пам’ятки архітектури й загалом, скільки ще простоїть сама споруда.

Автор: Юлія КАНЮС