За день до Злуки: війна на кілька фронтів та чвари у керівництві українських республік

Сергій Пивоваров, hromadske

Опівдні 22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві розпочалось проголошення Акту злуки Західноукраїнської та Української народних республік в єдину соборну державу. Це відбувається на тлі невтішного становища на фронтах: з півночі наступають більшовики, зі сходу – денікінці, південь окупований військами Антанти, а на заході – бої з поляками та румунами. Між керівниками обох республік точаться суперечки. Попри це, Київ готується до урочистостей. Місто прикрашають національною символікою, готується молебень та військовий парад. hromadske згадує, що відбувалось напередодні проголошення Акту Соборності України.

Становище на фронтах

Більшовики окупували майже все Лівобережжя і рвуться до Києва. Червона армія без оголошення війни починає наступ на територію України з боку Курська практично відразу після того, як Директорія УНР відсторонила від влади гетьмана Павла Скоропадського в середині грудня 1918 року. Третього січня 1919-го більшовики зайняли Харків. Він став столицею Української соціалістичної радянської республіки – формально незалежної держави з маріонетковим урядом.

Керівництво Директорії кілька разів направляє в Москву ноти протесту. Після третього звернення з Москви надійшла відповідь: військ Радянської Росії в Україні немає, а проти Директорії воює армія «абсолютно незалежного українського радянського уряду». Тільки 16 лютого, коли Червона армія захопила Чернігів і Полтаву, Директорія зважилася оголосити війну більшовикам. Станом на 21 січня українська армія вирішує закріпитися на правому березі Дніпра. Більшовики прориваються до Києва з боку Броварів і готують штурм Катеринослава (нині Дніпро — ред.). Становище ускладнюється тим, що проти Директорії повстають кілька її власних дивізій.

Бої на Донбасі та в Гуляйполі. На початку січня значна частина Донбасу була під контролем білогвардійців Добровольчої армії Антона Денікіна. Практично весь місяць білогвардійці борються із загонами Нестора Махна, намагаючись вибити їх з Приазов’я. 21 січня денікінці атакували Гуляйполе. Після кількох днів запеклих боїв махновці відступили. Сили Махно стали своєрідним буфером між частинами УНР і денікінцями.

У першій половині січня Червона армія починає наступати на Донбас з боку Куп’янська. До середини місяця більшовики зайняли Краматорськ, Слов’янськ, Костянтинівку і Бахмут, а 21 січня вибили білогвардійців з Луганська.

Війська Антанти в Криму, Причорномор’ї та Приазов’ї. Після більшовицького перевороту в 1917 році два основних члена військово-політичного союзу Антанта – Велика Британія і Франція – поділили території колишньої Російської імперії на сфери впливу. Україна потрапила у зону французької відповідальності. Антанта підтримує білогвардійський рух, що намагається відновити «єдину і неподільну Росію».

Наприкінці 1918 року керівництво Антанти, занепокоєне успішним наступом Червоної армії, зважується на військову інтервенцію у південні регіони України. У грудні ескадра Антанти увійшла в Чорне море і висадила десант в Криму і на узбережжі Одеси, вибивши війська Директорії з міста. Пізніше за підтримки білогвардійців вони захопили Миколаїв і Херсон. Частина ескадри увійшла в Азовське море і зайняла порти Маріуполя, Бердянська, Генічеська. Всього на Півдні України і в Криму перебувало близько 50 тисяч інтервентів. Керівництво Директорії намагається домогтися переговорів з Антантою. Для цього 21 січня 1919 року погоджується на вимогу – відвести українські війська від Одеси, Миколаєва та Херсона.

На Західну Україну вторглися чотири держави. Практично з моменту заснування в листопаді 1918 року Західноукраїнська народна республіка опинилася під ударом. На Закарпаття вторглися Чехословаччина і Угорщина, Румунія окупувала частину Буковини, а Польща – частину Галичини зі столицею ЗУНР Львовом. Уряду ЗУНР довелося переїхати до Станіславова (нині Івано-Франківськ — ред.). Саме з поляками були найзапекліші бої. За день до проголошення Акту злуки на допомогу приходять кілька підрозділів армії УНР і починають наступ на польські позиції. У ході кровопролитних боїв звільнили Володимир-Волинський, але Львів відбити так і не вдалося.

На цей час в Буковині та на Закарпатті спалахують народні повстання. Повстанці очистили від румунських військ майже весь Хотинський повіт. А на окупованій Угорщиною Рахівщині утворилася українська мікродержава Гуцульська республіка. Ці успіхи дозволили провести 21 січня 1919 року Всенародні збори українців Закарпаття, які проголосували за те, щоб увійти до складу соборної України.

Внутрішні суперечки

У керівництві Директорії не було згоди від самого початку її створення. Два її лідери – голова Директорії Володимир Винниченко та Головний Отаман Симон Петлюра – мали протилежні політичні погляди. Перший тяжів до радянської Росії, другий – до союзу з Антантою. «Винниченко волів би говорити з Леніним та Чічеріним (нарком закордонних справ РСФРР — ред.), але я, Панас Андрієвський та Андрій Макаренко (члени Директорії — ред.), маємо іншу думку. Нам треба спертися об захід, на аліянтів», – казав Петлюра.

Винниченко дорікає Петлюрі, що ім’я Головного Отамана «стало маркою всього руху». «Уся акція, весь рух зразу, з самого початку було поставлено під марку одної окремої особи, офарблено персональним характером, звужено, збіднено, затуманено. Всі повстанці, які почали стікатися до революційних центрів, стали називатися “петлюрівцями”». Напередодні Акту злуки Винниченко побоюється змови, він впевнений, що підконтрольні Петлюрі військові його арештують та розстріляють. 

За кілька тижнів після об’єднання УНР та ЗУНР Винниченко йде у відставку та від’їжджає за кордон. «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю у своє справжнє, єдине діло — літературу… Я їду, як письменник, а як політик я всією душею хочу померти», – напише він у своєму щоденнику.

Не було політичного порозуміння й з керівниками ЗУНР. Більшість політиків Галичини не влаштовувала ліва орієнтація частини керівництва УНР. «Вихованих у конституційному дусі галичан лякала анархія, руйнівний революційний деспотизм та отаманщина», — писав у своїх мемуарах керівник Секретаріату закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський. Саме тому, заявляючи про готовність утворити разом з УНР неподільну соборну Україну, представники ЗУНР домоглися і закріпили у договорі за своєю республікою «територіальну автономію».

Настрої у Києві

Напередодні оголошення про об’єднання УНР та ЗУНР 21 січня 1919 року у Києві неспокійно. Очікується, що більшовики увійдуть до міста вже на початку лютого. Утім міністерство освіти вирішує створити святкову атмосферу, на що виділяють 100 тисяч карбованців.

Церемоніалом свята завідує український актор, режисер та громадський діяч Микола Садовський. Під його керівництвом місто прикрашають національними прапорами, на балконах будинків та установ розвішують килими й полотна з українськими малюнками, на стовпах — герби українських губерній. Особливо пишно задекоровано Софійську площу, де мають оголосити Акт злуки. Готуються урочистий молебень і парад військ.

Наступний день, 22 січня 1919 року, так описує сучасниця тих подій, завідувачка музею старожитностей Київського університету Наталя Полонська-Василенко: «Безпорадність проводу впливала на загальний настрій. Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і більшовизмом з півночі, — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. У таких умовах на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР… Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо».