За покликом серця: Віта Федосюк – коломиянка, творець, театрал, бізнесвумен, патріот

Сучасні жінки можуть все. Яскравим доказом цієї тези є коломиянка Віта Федосюк. У свої 23 вона вже багато що спробувала, й на досягнутому не зупиняється. Виставкою її гобеленів розпочав 2019 рік МЦ “Світовид”.
Про те, що таке гобелени та скільки часу потрібно на їх виготовлення, досвід роботи в театрі імпровізацій і власну справу, патріотичну позицію та генетичний код, вкладений у роботи, виданню “Коломия сьогодні” розповіла сама Віта.

Студентське життя в Львові

Півтори роки тому я завершила Академію мистецтв у Львові, факультет – текстиль. Ми там займалися батіком, розписом тканин, робили гобелени. Але це була не основна моя діяльність. На той час я активно займалася театром, належала до першої імпро-команди в Україні.

Це – театр імпровізації: коли в тебе немає підготованого сценарію чи персонажу, тобі все вигадують глядачі. Поки вони кричать: «3, 2, 1, імпро!», ти маєш усе вигадати та відразу вийти на сцену грати. Такий вид театру зародився в США, проте в нас зараз не дуже розповсюджений. Україна чомусь ще тугенько до цього йде.

Про виставки

Це – вже друга моя персональна виставка. До того були тільки спільні з художниками чи студентами у Львові.

Перша була у великому залі (МЦ “Світовид” – ред.), бо то була величезна експозиція. Було дуже багато різних творів: і розписи, і звичайний живопис, й інсталяції, й одягові тканини – представила досить широкий спектр того, чим я займаюся та що я можу взагалі робити. Були навіть якісь декоровані елементи одягу на манекенах, щоб широко показати.

До цієї виставки я вибрала профіль дуже вузько та зробила тільки гобелени, щоб якось відмежувати їх від іншого. Представила 12 робіт. Строгої тематики немає.

Основна ідея – показати, що гобелен може бути не лише таким, яким ми звикли його бачити чи уявляти в себе в голові

Можливо формувати нашу культуру в своєму мистецтві, зберігати ті всі автентичні речі, які передаються нам із покоління в покоління.

Особисто для мене, виставка –  перш за все, свято, яке ти робиш сам собі: запрошуєш свої друзів, ворогів і конкурентів – вони точно прийдуть подивитися (сміється). Заявити про себе, показати, що я така є(сміється). Мені подобається атмосфера на виставках. Це завжди проходить дуже невимушено, свіжо. Всі задоволені та щасливі.

Без текстилю – все одно, що без вазонів

Дуже хочу, щоб мої роботи помітили. Коли робила їх, орієнтувалася на те, що вони добре доповнюватимуть якийсь інтер’єр. Дуже хотілося б, щоб усі мої знайомі й ті, хто мене не знає, мали якусь таку річ у себе. Функція текстилю – прикрашати. Він завжди створює затишок у квартирі чи громадському приміщенні. Без текстилю – все одно, що без вазонів.

Що таке гобелени та дещо про процес виготовлення

Гобелени робили наші пращури, старі гуцули. Вони ткали килимки. Звідти й пішло слово “гобелен”. Спочатку виготовляли вручну, потім з’явилися верстати. Зазвичай там зображалися наші орнаменти, як на ліжниках. А мої – дуже сучасні й інтерпритовані, хоча певні елементи гобеленів збереглися: сам спосіб в’язання ниток і певні технічні моменти – основа взята з них. Це – просто мій такий особистий, свіжий, мабуть, і новий погляд на все це.

Всі нитки придбані в крамницях. Металеві основи мені робили на замовлення. Все почалося з них, бо, чесно кажучи, втомили дуже статичні гобелени: прямокутної форми, всі такі стримані. Коли цього в академії вже наробився, дуже хочеться зробити навіть навмисно, щоб вони були зовсім інші. Тож почала шукати, хто мені може зробити ці круглі основи. Далі – просто робила.

В мене не було якоїсь “надідеї” чи чогось такого. В цих роботах я більше орієнтувалася на форму та саму фактуру, бо в кольорі вони всі стримані. Просто не є прихильником дуже кольорових робіт і ніколи не надаю перевагу кольору. Він для мене – щось допоміжне. Тут є й шерстяні нитки, й бавовняні, й канати, й все, що тільки хочеш.

Робота, що на афіші – моя перша сере усіх на виставці. Тільки після того, як я її зробила, побачила, що вона вийшла червоно-чорна, така бандерівська, ще й з цими квадратами всередині, як 4 сторони світу. Воно якось підсвідомо все виходить. Думаю, що це – через наш спадок і наш менталітет. Ми не можемо робити по-іншому, бо однаково в генетичному коді це все закладено.

Буває, що робота просто «вилітає»: ти її відразу бачиш у себе в голові, в тебе є матеріали – гори ниток вдома, тож сиджу, щось там шукаю, прикладаю, що б підійшло. Є таке, що просто бачиш, захоплюєшся – можна за годину зробити. А буває, що робиш, але враження, що йому чогось не вистачає. Кудись його відкладаю, потім знову до нього беруся – часом на тиждень затягується. Все залежить від натхнення.

Чи погодилася б на переїзд закордон?

Виставки – так, але проживання за межами України не планую в жодному разі. Я хочу жити та працювати тут. Я могла залишитися жити у Львові – це теж Україна, але я не можу. Я хочу бути вдома. Тут – набагато спокійніше, краще. Закордоном все одно завжди будеш гостем. До того ж, у нас зараз такий час у країні, в який не думаю, що дуже слушно їхати укдись, просто з відчуття того, що ти є громадянином цієї держави.

Це – для мене просто неприпустимо. Я буду робити виставки тут. Нехай приходять люди, дивляться та знають, що в нас нічого не втрачено! Ми тільки стаємо на ноги…

Авторка: Юлія МАРЦІНОВСЬКА

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.