“СОЛЯНА” КВАДРИҐА: ПЕРШІ НЕ-МІСЦЕВІ У КОЛОМИЇ

КОЛОМИЄЗНАВЧИЙ ЛЕКТОРІЙ

-3-

«СОЛЯНА» КВАДРИҐА: ПЕРШІ НЕ-МІСЦЕВІ У КОЛОМИЇ

Як відомо, перша літописна згадка про Коломию 1241-го стосується “коломийської солі” (“А коломийську сіль залишіть для мене” (тут і далі в цитатах курсивом – переклад з давньоруської Л. Махновця).

Свого часу найвідоміший історик Руси-України Михайло Грушевський зауважив: «Пізніша столиця Покуття тільки побіжно згадується в Галицькій літописі. Вона фіґурує тут як місце солі і се значіннє задержала потім для України протягом цілого ряду століть, аж до ХІХ в[іку]. Доходи з сольного мита (“коломийськая соль”) уже в ХІІІ в. робили її (Русь-Україну. – І. М.) одною з визначних держав».

Але ж знаємо й те, що у Коломиї ніколи сіль не видобували, а от соляні промисли у Коломийській волості були відомі з ХІІІ ст. і мали приносити князівській скарбниці чималі прибутки. Адже саме до Коломиї звозили видобутки в її околицях сіль. А найближчі від міста соляні джерела були у селі Дебеславці (яке у 1419 р. називалося Доброславці), що за 15 км. від теперішнього міста. Тож до тогочасного поселення, котре нині знаємо як Коломию, яка стояла на березі Прута, сіль лише звозили і транспортували далі – до інших земель тогочасної Руси і за її межі. А що сіль у той час (і, почасти, нині) була таким собі “дефіцитним ресурсом” за який були й суперечки і боротьба, зрозумілою є пильна увага найімовірніше тисяцького Данила Романовича – Дем’яна до подій, які відбулися довкола влітку – восени 1241 р. Саме цим подіям завдячуємо першу задокументовану згадку про наше місто та суперництво за нього (“… великі князі держать сю Коломию, щоб роздавати [сіль] оружникам”).

Позаяк літопис не згадує жодних, власне, “коломийських” людей, а лише, сказати б, фіґурантів суперечки з-поза самої Коломиї, найпершим і важливим буде факт, що «держателями» земель Коломийської волості були чернігівські бояри, якими й були тими літописними «великими князями». А що Данило з 1238 р. був верховним володарем Галицько-Волинського князівства, чернігівська знать у 1240-1241 рр. ще легально знаходилася у його володіннях.  Відтак бажання «місцевих» володіти землями, територіально їм близькими, було визначальним у поведінці бояр галицьких.

Саме “невірність” князеві одного з них – Доброслава Суддича (Судиславого сина, “розсудливого”, “того, котрий славить добро”) – й стала причиною його ув’язнення і ймовірної страти у тому ж таки 1241 р. Він був “попів онук”, волинським вельможею, який “укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в [город] Бакоту, все пониззя забрав без княжого повеління”. Адже князь, за посередництвом волинського боярина, свого стольника Якова Марковича, звертаючися до бояр, застерігав Доброслава: “Князь ваш я єсть, [а] ви повеління мойого не сповняєте і землю грабуєте. Чернігівських бояр я не велів тобі, Доброславе, приймати, а дати волості галицьким. А коломийську сіль залишіть для мене”. Зустріч ця, Якова Марковича і Доброслава Суддича відбулася у Бакоті – у нині затопленому селі Бакота на Хмельниччині (а не, як вважалося досі, у Коломиї). Щоправда, Доброслав Суддич, вказуючи на «двох беззаконників, із роду смердів» – Лазаря Домажирця та Івора Молибожича (Молибогича), зверхньо заявив: “Я дав їм обом Коломию”. Цікавий факт: при зустрічі з Доброславом два згадані смерди “поклонилися йому до землі”, не дивлячись на те, що обоє походи з галицьких боярських родів. Не допомогли зауваження Якова Марковича (“Сі ж обидва не достойні навіть Вотнин держати”), який натякав, що ані Домажирець, ані Молибожич не мають необхідного досвіду для утримання не те, що Коломиї, а й Вотнина – як тоді літопис називав сучасну Отинію.

“Яків же, приїхавши, усе це розповів князю Данилові. І Данило уболівав і молився богові за отчину свою, що нечестивим сим [вдається] держати і володіти нею”.

Суперечка закінчилася приїздом Доброслава разом з галицьким князем Григорієм Васильковичем до князя. Це відбулося восени або взимку 1241 р.: “Доброслав їхав у одній сорочці, гордовито, навіть на землю не дивлячись…” через що, “І Данило та Василько (брат князя Данила. – І. М.), бачачи погорду його, сповнились до нього ще більшою ворожнечею”. Літописець повідомляє про взаємні обмовляння Доброслава і Григорія, а тому князь «вислухавши речі їх, [побачив], що вони повні є облуди і не хотять під його волею ходити, а волость його [ладні] іншому передати». 

Фінал цієї історії загалом відомий, однак вже вона сама показує складність функціонування того населеного пункту, який нині звемо Коломиєю, у хитросплетіннях князівських і боярських ігор за володіння соляним промислом в Коломийській волості як суттєвого джерела утримання княжих дружинників. Не випадково український історик ХХ ст. Дмитро Дорошенко вважав, що галицькі бояри засвоювали право роздавати землі, і Данилові з Васильком доводилося боротися з ними, навіть “за право роздачі виробки солі у Коломиї своїм дружинникам”. Поведінка ж найголовнішого персонажа літописної оповіді – “попівського онука” Доброслава Суддича, – на думку сучасного історика-медієвіста Мирослава Волощука, була «провокативною, зверхньою і викличною», адже, вочевидь, він володів більшою частиною тогочасної Галицької землі.

Отож в історії нашого міста маємо, таку собі, “соляну” квадриґу, четвірку не-місцевих, котрі мали безпосереднє відношення до літописної доби Коломиї.

Найперший з них, галицький боярин Доброслав Суддич, окрім зверхньої поведінки і суперництво з князем Данилом, мав ще й сякий-такий управлінський досвід. Точно не відомий вік Доброслава (нар. між 1171–1208 рр. – пом. не раніше 1241 р.), але він точно був найстаршим з нашої квадриґи.

Яків Маркович, як посадова особа князя, був радше «ретранслятором» князівської волі, а тому був учасником суперечки з Доброславом як перемовник не зі своєї волі. Цікаво, що він мав на той час 25 років (нар. не пізніше 1216 р. – помер після 17.08.1245 р.)

Решта – Лазар Домажирець та Івор Молибожич, хоча й походили з боярських родів, не сприймалися як рівні у конфлікті за володіння тогочасною Коломиєю як місто-склад солі. Нині є підстави вважати, що літописець свідомо “понизив” Домажирця і Молибожича з бояр до смердів, а може свідчив про їхній статус саме у 1241-му, а не перед тим – як представників тогочасної галицької еліти. Перший з них, Лазар Домажирець (нар. між 1179–1194 рр. – пом. не раніше 1241 р.) належав до тих галицьких бояр, котрі підтримували мадярські еліти, а  сам навіть брав участь у замаху на життя Данила Романовича. На час “тримання” Коломиї представнику боярського клану Молибоговичів – Івору Молибожичу було щонайменше 25 років (нар. не пізніше 1216 р. – пом. не раніше 1241 р.). Цікаво, а чи не був Івор Молибожич представником давніх вікінґів, адже його ім’я зі давньоскандинавської «Івар» означає «воїн-захисник»?

І, нарешті, для трьох із чотирьох героїв моєї оповіді, 1241-й став роком не лише їхнього зацікавлення Коломиєю, а й смерті внаслідок їхнього виступу проти князя Данила – за володіння “коломийською сіллю” і “удержання” Коломийської волості.

Та й функціонувати як населений пункт Коломия могла вперше не у 1241 р., а 1234, або й 1238 р. ©

Пояснення термінів:

Бояри – з старослов. «бой» (воїн) або «болій» (великий), тюрк. «бояр» (багатий муж), староісланд. «боарен» (знатна людина). Збірна назва представників правлячого стану в Старокиївській державі, які займали друге, після князів, панівне становище в управлінні державою.

Князь – глава держави-князівства або окремого політичного об’єднання у багатьох слов’янських народів.

Літопис – історичний твір в Старокиївській державі, в яких розповідь велася по роках. Оповідання про події кожного року починалися словами «в літо», звідки й походить назва «літопис».

Тисяцький – у ІХ–Х ст. намісник і воєначальник великого київського князя або удільного князя, очолював військове ополчення («раті») – тисячу («воїв»).

Стольник – посадова особа, що існувала в багатьох державах в добу Середньовіччя, займалася обслуговуванням трапези князя, пана.

Смерди – член громади на Руси в XI–XV ст., людина, позбавлена особистої свободи і власності.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Походження Коломиї

Детальніше рекомендую прочитати:

Літопис руський; пер. з давньоруської Л. Махновця. Київ: Дніпро, 1989. С. 399–400.

Мирослав Волощук. «Русь» в Угорському королівстві (ХІ – друга половина XIV ст.): суспільно-політична роль, майнові стосунки, міграції. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2014. С. 286, 287, 340–349.

Іван Монолатій. Коломиєзнавство. Нариси з історії Коломиї. Вид. друге. Коломия: Вік, 2016. С. 63–73. http://elib.nlu.org.ua/object.html?id=8707

Хрестоматія з історії Коломиї; упор. І. Монолатій. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2016. С. 11–13. http://elib.nlu.org.ua/object.html?id=9994

Adrian Jusupović. Elity Ziemi Halickiej i Wołynskiej w czasach Romanowiczów (1205–1269). Studium prozopograficzne. Kraków: Avalon, 2013. S. 130–131, 169–170, 198–199.

(Далі буде)