Вступ: “Коломиї” в історії та свідомості: від міста-торговця до міста-убивці та далі…

 КОЛОМИЄЗНАВЧИЙ ЛЕКТОРІЙ

Описувати історію рідного міста – надто ґрандіозне завдання, як для окремого дослідника, так і окремої інституції – важливо розглядати минувшину Коломиї, сповнену чималих контрастів, в її основних хронологічних рамках, уявляючи її низкою «Коломий», які йдуть одна слідом за одною, різноманітних й схожих водночас. Саме за такої логіки Коломия поставатиме перед нами як множина ролей у малій виставі, яка з її літописних часів і донині триває на великій сцені Історії.

«Коломиї» мають три, зазвичай взаємопов’язані, а іноді – й ні, виміри, які показують як сильні, так і слабкі сторони нашої міської історії, подекуди славної, а часом – суперечливої – через діяння і бездіяльність коломийців. Ці виміри олюднюють такі собі «корені» нашого міста – його місце і роль не лише в українській, а й середньоєвропейській історії.

Завісу першого виміру відкриває місто-торговець, яке відоме з 1241 р. завдяки «коломийській солі» і суперечці поміж князем та його дружинниками за володіння таким дефіцитним, як на той час, ресурсом.

За якийсь час Коломия стає містом-бунтівником, якщо згадаємо повстання Івана Мухи та славний опришківський рух Олекси Довбуша.

Найбільшої слави наше місто зажило, коли стало таким собі містом-колискою, у цісарсько-королівський період своєї історії: можемо говорити, що ця колиска викинула назовні відомі нині театр, гімназію, друкарні й видавництва, народила українське есперанто (згодом, в інший, не надто сприятливий для українців період 1919–1939 рр., додалися ще й музей та симфонічний оркестр…).

Натомість у часи Великої війни Коломия перетворилася у місто-заручник, місто-утікач, тим самим підкреслюючи недолю трьох російських окупацій, яка випала на долю коломийців.

За неповних вісім місяців існування державності західних (головним чином, галицьких) українців, столиця Покуття пройшла шлях від міста-повстанця до міста-воїна в умовах творення державних структур Західно-Української Народної Республіки та польсько-української війни.  

Постреволюційна доба, за якої втрата короткочасної державності, румунська займанщина й чергова польська окупація  та відсунення Коломиї на околиці активного життя Західної України 1920–1930-х років, витворила феномен міста-марґінала – з усіма його негативними тенденціями.

А далі, оминаючи жахіття Другої світової війни, які витворили зовсім інше розуміння міського соціуму й відмінний геополітичний уклад, Коломия стрімко перетворилася в місто-совок (усі принади життя в якому пам’ятають не лише наші рідні…) – міста соціалістичних змагань, інтернаціональної дружби та тотальної русифікації й дефіциту.

І лише на рубежі 1980 – 1990-х років, Коломия знову починає вільно (хоча й уповільнено) розвиватися, трансформуючись у місто-демократ, відроджуючи свої давні традиції міста-колиски української культури.

Другий вимір таких «Коломий» прямо пов’язаний із людськими стереотипами, страхами, зневірою, угодовством й колаборантством коломийців та їхніх владців – як формально-державних, так і вузько-партійних, а також панівними у певний час ідеологіями, що породили жахіття більшовизму-комунізму й націонал-соціалізму. Хоча найперше це модель «міста, що марґіналізується». Її ґенезу бачимо в перших у ХХ ст. російських окупаціях Коломиї й встановленні тут окупаційних адміністрацій, які допровадили до перетворення Коломиї на «місто без властивостей», а продовження – в міжвоєнному періоді, вже згаданому, коли «свої» ж з гіркою іронією писали про неї, тим самим надаючи переваги баналізації й рустикалізації Коломиї в очах сучасників.

Далі маємо справу з моделлю «міста, що комунізується», коли унаслідок злочинного пакту Молотова-Ріббентропа до Коломиї внадилися адепти совєтської влади. Тоді спочатку було модним фаворитизувати з більшовицькими гаслами та ходити на майже щоденні мітинги та збори (як це намагалася переконати більшовицька міська преса – єдина, бо іншої просто не могло бути), але вже скоро коломийці відчули усі «принади» місцевої катівні НКВС, а чимало містян, звинувачених в симпатіях до «українського буржуазного націоналізму» – й довгий шлях до Сибіру в совєтські концтабори.

Не менш складним став й той період історії Коломиї, за якого вона перетворилася на «місто, що націоналізується». Адже той факт, що поруч з «декоративною» відбудовою міста (після втечі совєтських чиновників та військових Червоної Армії у липні 1941 р.) окупаційна (угорська, а далі німецько-нацистська адміністрація спільно з українськими місцевими елітами) влада почала неприховано фаворитизувати українців Коломиї, роздмухуючи серед не лище міського шумовиння, а й інтеліґенції, вогонь етнічної неприязні й ксенофобії до «чужих», які завжди були вагомою частиною містян, відбувалися події, які в складних умовах воєнно-політичного конфлікту, зазвичай, призводили до творення атмосфери масового психозу, маніпулювання масовою свідомістю коломийців, пошуку «ворогів» та «винних» у тодішній недолі містян, – головним чином, євреїв. Як свідчать джерела, коломийці у масі своїй залишилися пасивними спостерігачами факту масового знищення своїх, донедавна, сусідів-євреїв у Шепарівському лісі, тим самим витворивши феномен «міста страхітливо нормальних людей» – тієї Коломиї, яка, згідно зі споминами Дмитра Павличка, на цей злочин «мовчала». Інший чималий приклад «міста, що націоналізується» – активне творення підпільних політично-військових структур українського Руху Опору (як членами ОУН(Б), так і простими містянами), розвиток українських преси, шкільництва, театру, музейництва тощо.

Найнесподіванішим є й третій вимір «Коломий». Він ґрунтується на відчуттях представників красного письменства, і то письменства світового. Зачинателем «літературного» розуміння нашого міста (у сенсі літератури зарубіжної) є, звісно, австрієць Леопольд фон Захер-Мазох, з легкого пера якого про Коломию говоримо, як про місто-торговицю (не забуваймо, що він же оповідав й про «Дон Жуана з Коломиї»). Не надто чемно, маючи на те свої причини, пише про Коломию єврей Шолом-Алейхем, називаючи її містом-брехуном, маючи на оці історії кількох коломийських єврейських сімей. Для поляка Станіслава Вінценза Коломия – це місто-балаґула, місто євреїв-візників й перевізників, а для німця Генріха Белля – імовірне місто-убивця, за чи перед яким мусить загинути вояк Вермахту.

Нове прочитання, подекуди вперше, різноманітних сюжетів з історії Коломиї допоможе зрозуміти, власне, що «Коломия пам’ятає», а що «забула» у вивченні власної історії та культури, а, отже, покаже, куди мусять спрямувати свій дослідницький запал сучасні коломиєзнавці. Адже марно зводити історію нашого міста до однієї книжки, одного енциклопедичного зшитка, одного музею, одного образу, одного міфу. Любити Коломию – значить відчувати до неї непросту і вимогливу пристрасть щоденного пізнання коломийців та їх багатьох історій. Про місто як фортецю правди і брехні…

Далі буде…