Як коломийські школярі стали акторами серіалу “Шкільне reality”

“Шкільне реаліті” – серіал, де 8 головних героїв. Кожну із 17 серій знімають учні з різних шкіл України, тож візуально герої змінюватимуться. Серед учасників проекту – Коломийський ліцей № 1 – єдиний представник нашого міста. Про те, як потрапити в світ кіно, особливості зйомок і реакцію педколективу – розповіла Надія Павлюк, вчитель англійської мови та наставник молодих акторів.

Особливості проекту

Учні 1-11 класів шкіл України знімають єдиний серіал. Характеристика головних героїв прописана на офіційній сторінці проекту, потрібно пам’ятати про це. Ми маємо не втратити початковий задум. Школа, котра знімає серію наступною, отримує назву серії та 2 тижні. За цей час діти мають скласти сценарій і визначити головних героїв.

За кожною командою закріплений експерт. Учні отримують колосальний досвід роботи не тільки актора, а ще й сценариста, монтажера – всіх учасників процесу.

Серій мало бути 17, але дві школи відмовилися. Насправді, це – важко. Може вони подумали, що не впораються чи щось трапилося з учителем або учнями. Тепер серій буде 15. Знялися вже Київська, Миколаївська, Долинська, Івано-Франківська школи… Обирають їх, думаю, випадковим чином.

Наприкінці проект оцінюють справжні кіноексперти. Є призовий фонд. Перше місце – 10000 грн або фотоапарат, еквівалентний цій сумі, друге та третє – фотоапарат, вартістю 5000 грн. Існують також заохочувальні призи: група “Антитіла” хоче обрати команду учасників, яка їм найбільше сподобається, та запросити на свій концерт безкоштовно. Бачу, що щоразу з’являється щось нове.

Як усе почалося

Я потрапила на дводенний курс підвищення кваліфікації для вчителів НУШ. Наприкінці навчання методист Галина Пирин запропонувала взяти участь у проекті, котрий вона курує.

Насправді, я маю знімати дві серії. Я – класний керівник 8 класу, тож подумала: “Вони точно захочуть”. Спочатку зареєструвала їх. Наступного дня проводила урок в 11 класі, розповіла їм про це, а вони: “О, ми б теж таке хотіли!” Ця фраза була сказана між іншим, можливо потім вони про це пошкодували (сміється). Тож я зареєструвала ще одну команду.

Коли нам прийшло повідомлення, що естафета передається СШ №1, нам одразу представили нашого кінокритика, помічника – Дарію Гай. Це – відома українська кінорежисерка. Вона має свою школу, щоправда, вже більше 5 років живе в Індії. Там вчить знімати кіно. Я одразу з нею зв’язалась і ми годинами щиро говорили. Я приблизно розказала їй наш сценарій, вона мене слухала та підказувала свої ідеї, підштовхувала нас. Наступного дня ми ввімкнули пряму трансляцію вже з учнями.

Дарія Гай у майбутньому планує приїхати до України. Вона сказала, щоб ми знімали, були хорошими акторами, бо вона дивиться всі серії та вже придивляється, адже хоче відзняти в Україні справжнє веб-кіно про життя підлітків. Якщо діти їй сподобаються, вона перетелефонує та зніматиме їх. Настільки сильний стимул для дітей – у результаті вони можуть стати справжніми акторами.

Творчий процес

Коли ми обирали ролі, за характером вони підійшли нашим акторам. Я кинула учням у групу описи героїв і попросила обрати, хто ким хоче бути. “Точно, це – Юліана! Вона любить стиль, гламур, малюватись. Усе, є!” – якось вони так розподілили. Єдине – не можу сказати, що Ростик Горбань, який грає Віталіка, в нас дослідник. Але йому ця роль так підійшла: окуляри та ця його зачіска, манера говорити – наче це він мав бути! Мені так збоку здається.

Можна додавати незліченну кількість героїв, але потрібно пояснити, хто вони: брат, сестра, друг, подружка, однокласник. У нас зіграє ще одна дівчинка з іншої групи. Коли ти складаєш сценарій, ти маєш узгодити його не тільки з попередньою, а й з майбутньою серією. Нас питали, який у нас сюжет, бо пішла накладка по часу: вийдуть 2 серії одночасно. Дедлайн серіалу – травень, вони не встигають завершити. Починаючи з серії перед нами пішло розгалуження: знімають одночасно 2 серії з різницею в 2 дні, котрі мають збігтися по сюжету. Ми знаємо, що у 8 серії батьки хочуть відправити одну з головних героїнь до США. Нам дуже пощастило, бо є дівчинка, котра виграла FLEX і зараз знаходиться в США. Вона зніметься тільки моментом, буквально відео-привітання нам вишле.

Попередня серія закінчилася тим, що Віталік, дослідник, заходить до кабінету директора з рослиною, яку вирощує. Ця рослина жодним чином не була обіграна. Ми не могли придумати, що та як нам зробити. Ми вхопилися за випадково кинуту фразу: “А що, якби цю рослину їли та щось із героями відбувалося?” Почали розвивати. Рослина – не чарівна, просто діти сприймають її як плацебо. Вони чують, що Віталік у кабінеті директора розповідає, якими вона властивостями володіє, як він її капав, яке добриво додавав, що якби діти її їли, вони були б вражені дією: “Якби ви тільки знали!” Звичайно, директор усе це відхиляє: “Вибач, я не можу це прийняти, ми не можемо її посадити тут, у себе на газоні, та годувати дітей у їдальні.” Тож хлопець іде розчарований. Але Павло все це чує та перший зриває стеблинку, задумуючи стати актором. Тобто, ми розвиваємо ідею, що рослина дає дітям щось таке, чого не було. Тож вони всі починають її їсти. Але не відкрито, щоб усі бачили, а таємно, наче крадуть. Проте, постійно хтось помічає. Так розвиваються події.

Переглянути серію можна тут.

Окрім того, ми, звичайно, зачепили лінію кохання, а також потрібно було обіграти навчальний процес. Тобто, не просто дати дітям можливість побути акторами, але й справді показати реальність учнів і вчителів у школі та поза нею, наприклад вдома, в суспільстві. Чим більше ми обіграємо життя підлітків, тим цікавіше.

Я є, але все одно кожен учень вносить щось своє. Я справді не можу це змінити, бо це – їхнє кіно, тут головний учень, а не вчитель.

Якщо чесно, подивившись, що серії йдуть одна за одною, а нас не чіпають, подумала, що 11 клас, який має здавати ЗНО, отримавши серію в травні, просто не впорається. Ми й так потрапили на 2 пробних ЗНО.

Мій клас бачить, яка я часом приходжу: залишаю штатив, хтось мене щось питає – а я в прострації. “А ми?” – запитують, а я не знаю, чи я виживу, не знаю, чи захочу знімати ще й з ними. Вдома я – не вдома, в школі я – не в школі. В голові – процес зйомок, щоб було цікаво, правильно, раджуся з дітьми. В такі моменти задумуєшся, чи зможеш потім повторити все з 8 класом, хоча вони дуже хочуть.

В еру всіх технологій, у якій ми живемо, є можливість показати себе, спробувати свої сили. Кажу: “Діти, все, що вам пропонують – беріть. Пропонують їхати – їдьте.” Просто потім приходить момент, коли розуміємо, що вже не маємо часу, сил і натхнення через усі інші прості, буденні справи. Ловіть усе.

“Шкільне reality” та “Школа”

Якщо чесно, коли мені запропонували участь у проекті, мене хтось запитав, чи дивлюсь я серіал “Школа”. Я подивилася першу чи другу серію та зрозуміла, що це – не моє, це – неправда. Не знаю, як в інших школах, але в нашій я цього не бачу. Можливо якісь моменти є, але щоб сказати, що я хочу це дивитися – ні. Це – не те reality, яке я хотіла б подивитися. Дитині моїй також було нецікаво. Половина мого 8 класу дивиться, вони захоплені, їм цікаво. Деколи я навіть бачу, що вони щось несуть звідти сюди. Мабуть, усі мають перебути ці переломні моменти в своєму житті – бунтарство тощо. В 11 класі хтось один можливо дивився. Тобто, наскільки мені відомо, їм це не цікаво.

Проте, коли вже прийшов момент сценарію, першим ділом я спитала: “Хтось дивився “Школу”? Що там? Як?” Ніхто не знає, ніхто не дивився. Тож ми почали самі вигадувати. Хотілося взяти, можливо, якісь ідеї, інтриги звідти, але зупиняє те, що потім це дивитимуться директор, учителі. Ми не можемо зіграти щось таке дуже-дуже погане, бо воно нам не пасуватиме. Тому, якщо є якісь перегукування звідти, вони випадкові.

Реакція колег

Я давно знала про участь у проекті, але мовчала. Коли мені натякнули, що час готуватися, незабаром естафету передадуть нам, я почала втрамбовувати свій шлях: підійшла до завуча, потім – до директора: “Дуже класно!” – сказав він. І тут я бачу, що остання серія завершилася в кабінеті директора. Підходжу до нього й кажу: “Мирославе Васильовичу, Ви знаєте, що маєте бути зіркою та почати наш серіал?” Я заздалегідь написала йому слова, узгодила: “Як би Ви зреагували, якби було це? – Я б сказав так і так. – А на це? – Так і так.” Тоді ми сіли, прописали під близькі йому емоції слова, принесли, він перечитав: “Добре, я так би й сказав”. Тоді прийшли наступного дня. Він так грав, старався, бо підтримує нас. Це дуже багато для нас означає.

– Побачивши, як працюють діти, мені не було важко – я одразу став на рівні з ними, – ділиться директор, Мирослав Граб. – Досвіду в сфері театру чи кіно в мене не було, але я ціле життя на сцені. Враження дуже позитивні, в першу чергу від дітей. Вони – творчі, очі горять – надзвичайно переймаються цим. Мені дуже приємно, що вони настільки професійно до цього поставилися, бо й озвучення, й дві камери, й навушники – все продумали. Вони – молодці, я гордий за них. Впевнений, що цей серіал бачитиме дуже багато людей і він матиме хороший відгук.

– Перші емоції в мене були позитивні, – згадує Любов Пухта, заступник директора з навчально-виховної роботи. – Я дуже тішилась, що вчителі не сидять на місці, їм завжди чогось бракує, завжди хочеться чогось більшого, ніж просто виконати навчальну програму. Вони справді хочуть, щоб діти, окрім зрізів, контрольних робіт і підготовки до ЗНО, запам’ятали школу як щось таке прекрасне, надзвичайне та дивовижне. Надія Степанівна взялася за це: знайшла проект і не побоялася “протягнути” його в школу, щоб реалізувати. Потім було страшнувато, чи впорається. Знаю її творчі таланти, наскільки вона креативна та наскільки в нас міцний колектив. Вони вміють у критичний момент підставити плече, щось підказати та допомогти один одному. В цьому в мене сумніву не було. Проте, були хвилювання, як це вдасться, адже це – живе кіно, діти – не актори, та й учитель не є настільки досвідчений, щоб знімати фільми. Маю надію, що в нас усе вийде та ми будемо найкращими. Специфіка серіалу в тому, що ми не знаємо, чим він завершиться. Спочатку група звернулася до нас за ідеями, які потім Надія Степанівна розгорнула, трохи прийняла, а щось відкинула. Вона зробила цю серію дуже цікавою та захоплюючою. Наразі діти та вчитель з усім впоралися – вони більш освічені та краще володіють сучасними технологіями, ніж ми. Для них фото- та відеозйомки значно простіші, ніж для нас. Вони це роблять залюбки.

– Я щиро вдячна всім колегам за підтримку, розуміння, ідеї та за згоду у зйомці нашої серії, – розповідає Надія Павлюк. – Без їхньої підтримки мені б справді було важко. Двоє вчителів погодилися зіграти в серії, біологи допомагали скласти діалоги, хтось допомагав сценарій писати, хтось дозволив скористатись кабінетом, хтось відпустив учнів з уроків. Таких моментів було багато. Коли я опускала руки, вони завжди мені допомагали. Мої дівчатка з кафедри англійської мови вкотре показали, що ми – справді класна і дружна команда.

Я кажу: “Діти, може ви не знаєте про ваше життя в майбутньому.” Може їм це настільки сподобається, що переверне все їхнє життя чи хтось їх помітить і запропонує роль у ще масштабнішому проекті. Потім вони завжди будуть згадувати: “Боже, як класно, що я послухав учителя та взяв участь у цьому проекті”.

Погляд учнів

– Ми – група англійської мови. Нас загалом небагато, тож ми вирішили, що всі братимуть участь у зйомках. Так ми й граємо, – ділиться досвідом Максим Карашевський, виконавець ролі Павла. – Я сам обрав собі роль. Раніше грав у театрі. Правду кажучи, зараз для мене більш важливий досвід монтажу, бо я раніше ніколи не брався за щось серйозне в цій сфері.

– Я кидаю ідеї сценарію: говорю-говорю-говорю… Дивлюся, а він так раз – відкрив ноутбук, тик-тик-тик: “А що ти робиш? – Та пишу одразу за Вами. – Та чекай, я ще не придумала”, – посміхається Надія Степанівна. – Тобто, все одразу в сцени інтерпретував. В мене воно пішло б десь, не знаю куди, потім не могла б зібрати. А в нього все розкладено: сцена перша, друга… Я в цьому нічого не розумію, а йому, мабуть, той досвід у театрі допоміг. Тобто, він сценарій прописує сцена за сценою, діалоги, хто, що, виділяє кольором, я вже дивлюся. В нього виходить і сценарій, і монтажем займатися, ще й роль відіграти. Тому кажу: “Максиме, це важко, шукай когось, хто б тобі допоміг.”

– Це цікаво, бо я розумію, що коли наступного разу це робитиму, то вийде в 4 рази швидше. Ті помилки, яких я допустився зараз, наступного разу не зроблю. У житті в будь-якому випадку акторство потрібне: збрехати чи напівзбрехати, показатися впевненим, коли всередині все бурлить. Це я так використовую. Але стати актором або знімати фільми я б ніколи не хотів, бо це важко. Колись раніше я хотів стати актором, але відчував, що роблюся психом, особливо, коли починав грати психів. Я справді відчував, як у мене трусяться руки, бо вірю у роль. В “акторці” дуже важлива штука – вміти дивитися на себе, як на клоуна. Ти маєш право на помилку, ти – просто людина. Часто актори говорять перфекціоністично, бо хочуть сказати правильно, не припуститися помилки. А на помилках вчаться. А щодо монтажу та сценарію – маєш навчитися слухати інших, працювати в команді. А ще важливо знайти собі помічника, котрий трохи «дотошний» і годинами сидітиме, продумуючи всі ці моменти. Я не відмінник, не дуже добре навчаюся, тож без проблем поєдную зйомки з навчанням (сміється).

Юлія МАРЦІНОВСЬКА

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.