ЯК У КОЛОМИЇ ТРИЧІ «ПЕРЕПИСУВАЛИ ДУШІ»

Іван Монолатій

почесний громадянин Коломиї, професор

КОЛОМИЄЗНАВЧИЙ ЛЕКТОРІЙ

-14

ЯК У КОЛОМИЇ ТРИЧІ «ПЕРЕПИСУВАЛИ ДУШІ»

Помітний слід у церковному житті Коломиї кінця XVIII – початку ХХ ст. залишила Римо-католицька Церква, яка об’єднувала віруючих поляків, а подекуди – німців та українців. Для їх духовних потреб 1775 р. у бароковому стилі звели величезний, як на ті часи, парохіяльний костел (нині – греко-католицька парафіяльна церква св. священомученика Йосафата Кунцевича). Про це коломийський музейник і краєзнавець Володимир Кобринський у статті «Коломия – столиця Гуцульщини» (1942) згадував так: «До найдавніших будівель в Коломиї належить стара дерев’яна церква на цвинтарі й парохіяльний костел, який вимуровано в р. 1775».

Досі триває дискусія, чи цей храм 1775-го лише відновили, а чи він був новим, збудованим згідно з традиціями пізньобарокової школи Бернарда Меретинa (Bernard Merettiner), а чи це було 1762-го, чи ж 1788-го. А позаяк цей архітектор помер 1759 р., невідомо, хто саме був будівничим цього костелу, який, мабуть, замикав довгий список Меретинових шедеврів, в якому зокрема були й собор св. Юра у Львові, костел у Городенці й Бучацька ратуша. Сьогодні ж відомо, що будівництво нового мурованого костьолу розпочали у 1763 р. Щоправда «коломийський» Меретиновий костел мав вже тоді своїх братів-близнюків – храми в Годовиці (1758) та Берездівцях (1766 або 1772). Це свідчить, що коломийський костел був реплікою (повторенням) відомих на тоді храмів, збудованих за Меретоновими кресленнями. (В 1830 р. костел частково згорів, майже повністю було знищено його зовнішній вигляд; відбудова тривала, з перервами, до 1895 р.).

Так чи сяк, але важливим джерелом з історії цієї парохії – на той час римо-католицької – залишаються так звані «Переписи душ», чи перелік вірян 1783, 1786 і 1788 років коломийської «латинської» парохії. Перші дослідники цих документів ще наприкінці ХІХ ст. зауважували, що «ці відомості цілком достовірні, оскільки походять з доби, за якою до нас дійшли скупі і непевні статистичні дані суто місцевого значення. Завдяки їм дізнаємося відомості про кількість населення, його походження і професії».

Одразу ж додам, що, поряд з вже відомою читачам «Метрикою міста Коломиї» 1730 р., ці переписи – «Conscripcio parochia Colomiensis…» досі є важливим джерелом з історії нашого міста ранньогабсбурзької доби. Адже перепис 1786-го подавав нумерацію міських будинків, вказував тих коломийців, котрі там мешкали (починаючи від найстаршої віком особи), їх імена і прізвища. Щоправда тут маємо суттєву проблему – рубрики, в котрих йшлося про віровизнання (належність до римо- чи греко-католицької спільноти) і чин хрещення, – не заповнювалися. Перепис 1788-го має аналогічні переваги і недоліки, однак й ті відомості, що тут містяться є дуже важливими, позаяк, як стверджували дослідники кінця ХІХ ст., «зважаючи на брак метричних книг і записів, які знищила пожежа в попередньому, старому, костьолі». І найцікавіше, що за цілковитого незнання щодо авторства записів, відомо, що останні записи належали ксьондзові Конрадові Леховичу (пригадаймо, що записи «Метрики міста Коломиї» належать, найімовірніше, о. Павлові Филиповичу). Не дивлячись на те, що у переписах 1783 і 1788 рр. конфесійна належність не вказана, дослідники цих документів бралися стверджувати, що йшлося тут про коломийців-римо-католиків.

Однак найінформативнішим і найоригінальнішим «переписом душ» залишається перепис 1786 р. Саме він чітко інформує, що 1786-го у Коломиї було 148 номерів будинків, 160 родин, 750 парохіян, а загальна кількість зафіксованих осіб становила 759 душ. Йшлося тут про «парохіян-коломийців римо-католицького обряду». Перепис імен, зафіксований 1786-го, зберіг цікаві відомості про родові прізвища тогочасних коломийців-латинників, особливості яких свідчать про присутність серед тутешніх римо-католиків не лише поляків, а й полонізованих вірмен і українців.

Це, зокрема, Абгаровичі, Адамовичі, Баранінки, Басцяки, Бейкові, Бейовці, Бялоскурські, Бодзяновські, Брошкові, Хржановські, Хмельовські, Чайковські, Чеплінські, Доманські, Філіповічі, Ґурські, Ґрушинські, Ґрушковські, Холоневські, Юркевичі, Яворські, Кахнікевичі, Карпінські, Коженьовські, Копертинські, Камінські, Клюсіки, Крживокульські, Косцінські, Косовські, Куніцькі, Лютникові, Лехникові, Лещинські, Міхалевичі, Маліновські, Нерадкові, Нарольські, Оссолінські, Остронґовські, Пйотровські, Патковські, Піскозуби, Прижиґродські, Роєвські, Роґачевські, Ржепецькі, Шабеткові, Славінські, Скорчинські, Шиґельські, Семяки, Санойці, Швіцарцькі, Словіцькі, Самсоновичі, Слоньовські, Смоневські, Станішевські, Смульці, Сотніцці, Смєховичі, Тимочки, Томашевські, Топчуки, Васевичі, Врублевські, Вадзикевичі, Верещинські, Винники, Вільчинці, Желякевичі і Залеські.

Нині, чимало коломийців з такими чи змодифікованими прізвищами, й далі живують у нашому місті, ідентифікуючи себе вже українцями, навіть не підозрюючи про свої «вірменські» чи «польські» коріння.  

Коментуючи цей перелік родин, невідомий краєзнавець кінця ХІХ ст., зауважував, що «багато тих родів нині не існує: вимерли, зокрема Остронґовські та Крживокульські, колись великі роди».  

Але повернімося до, сказати б, статистичної частини «перепису душ» 1786-го. Наш «анонім» повідомляє: «Сторіччя тому (розвідка, на яку я опираюся, надрукована 1891 р. – І. М.) наша парафія налічувала менше душ, аніж нині в одному з передмість Коломиї; а з них чимало перебуває в родинних зв’язках з особами греко-католицького визнання, вказуючи на це у записах. З кількості родин, підрахованих за допомогою перепису, випливає, що на звичайну родину в Коломиї […] припадало понад 4, а інколи – 5 осіб». Далі цей краєзнавець зазначає, що зіставивши кількість господарств, що їх ці родини займали, показує «мале скупчення населення, а в самій Коломиї 92% родин займали вільні будинки». Відтак найцікавіше тут буде далі: оскільки у Коломиї на 1786 р. налічувалося 647 будинків, дослідник припустив, що населення міста становило всього 3 тисячі осіб, а, отже, «була малим містечком, в якому людність вільно і широко поселялася».

Не менш вражаючим виглядав поділ коломийців-римо-католиків за соціяльним становищем і працевлаштуванням: з 371 особи чоловічої статі маємо 166 осіб віком понад 20 років, а також 9 шляхтичів, 2 ксьондзи, підвійта, міського писаря, 10 стражників тютюну, органіста, маляра, різьбяра, музиканта, 10 мануфактурників, 20 боднарів, 6 ткачів, 4 кушніри, коваля, 4 римарі, 2 слюсарі, пивовара, мельника, трактирника і 24 слуг. Як бачимо, у «римо-католицькому» середовищі переважали ремісники й промисловці – їхня кількість та професії свідчили про збільшення «активності міста, яке давало можливості і могло дати можливість заробітку». Для дослідника загадкою залишалося й те, що у переписі 1786 р. не було жодних (!) згадок про землеробів, хоча до таких він наважився зарахувати 32 особи, пояснюючи це тим, що тоді «Коломия мала надлишок вільних та незабудованих ґрунтів».

А от той факт, що під час трьох переписів – 1783, 1786 і 1788 рр. – у нашому місті знайшли лише одну (!) «фаховоубогу» особу, свідчить про брак тут купецького стану. Ймовірно, що «переписувачам» йшлося, насамперед, про місцевих римо-католиків. Адже на той час у Коломиї активно працювали купці-євреї, як-от Кріґсгабери, Леві, Гоніки, Шренки чи ж Гершлі (в 1812 р. у Коломиї мешкала понад 2 тис. євреїв, об’єднаних у 427 сімей, у т. ч. 986 чоловіків і 1047 жінок). Тож цілком можливо, що з-поміж коломийських католиків (римо- і греко-католиків) на той час християни, фактично, не мали представників свого етнічного бізнесу. Натомість таким були коломийські євреї, представники родин Чаєсів, Вісельберґів, Мельцерів, Розенгеків, Зенензібів, Гутіґів чи Блетлерів, які ще й просили дозволів для продажу міської нерухомості.

Одночасно тогочасна Коломия не могла похвалися присутністю у ній органів влади та самих владців: «переписи душ» зафіксували підвійта, міського писаря та 10 стражників «від тютюну». І це, як зауважує невідомий дослідник, «фактично все, хоча ще тоді перевага в урядуванні належала полякам, до того ж римо-католицького обряду». Тож влада у Коломиї наприкінці XVIII ст. зосереджувалася у руках підвійта Його Мосці пана Каетана Пйотрковського, а після 1788 р. – комісара Францішека Веслевського.

А той факт, що після входження Галичини до складу Австрійської імперії у червні 1772 р., перед новою владою постало завдання впорядкувати мережу місті і містечок, засвідчив, що із 311 міських поселень, які були 1776-го на території нової провінції, лише 13 відповідали функціям і виглядові справжніх міст. На українській етнічній території справжніми містами австрійці визначили 9 міст – Львів, Перемишль, Ярослав, Самбір, Дрогобич, Броди, Тернопіль, Збараж і Бучач. Як бачимо, Коломиї у цьому переліку не було. 1781 р. наше місто увійшло до складу Станиславівського округу Королівства Галичини і Володимирії з центром у Львові.

Біографія Коломиї як міста вкотре розпочиналася з нуля. ©

 

Детальніше рекомендую прочитати:

Іван Монолатій. Цісарська Коломия. 1772–1918. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010. С. 23–25, 27. https://toloka.to/t28996

Іван Монолатій. Коломиєзнавство. Нариси з історії Коломиї. Вид. друге. Коломия: Вік, 2016. С. 153. http://elib.nlu.org.ua/object.html?id=8707

Хрестоматія з історії Коломиї; упор. І. Монолатій. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2016. С. 100–102. http://elib.nlu.org.ua/object.html?id=9994

 (Далі буде)

Ілюстрації з відкритих джерел інформації

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.